У Донецькому аеропорту та селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних та 93-ї окремої механізованої бригад, 57-ї окремої мотопіхотної бригади, 90–го окремого аеромобільного та 74–го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку "Дніпро-1", Добровольчого українського корпусу (ДУК) та інші.

З 18 до 21 січня 2015 р. внаслідок підриву окупантами нового терміналу ареопорту загинули 58 "кіборгів". 21 січня командування вирішило відвести українських військовослужбовців зі зруйнованої і непридатної для оборони будівлі.

Диспетчерська вежа Донецького аеропорту стала символом спротиву російській агресії. З початком оборони аеропорту вона "очима" оборонців, яких окупант назвав "кіборгами". "Батальйони ДНР" багато разів атакували її, обстрілювали, зокрема з танків та зенітних установок.

13 січня 2015 року вежа упала. Всередині перебували українські солдати. Після падіння вони ще три дні коригували вогонь зсередини.

1 січня: "новорічний" обстріл донецького аеропорту

Спогади Ростислава Смуся:

"Друга моя ротація припала якраз на Новий рік. 31 грудня о 23:00 нас почали "вітати" – і з Нового року практично цілодобово точилися бої. Першого січня у нас були "двохсотий" і два "трьохсотих". Єдине місце, яке не обстрілювалося, – між вежею і нами. До того на метеовежі було 17 бійців 93-ї окремої механізованої бригади".

Один із "двохсотих" – Подфедько Любомир Сергійович – солдат, гранатометник 80-ї ОДШБр. Народився 1987 р. на Львівщині. Загинув у ту новорічну ніч під час оборони нового терміналу. Бій проти атаки російських бойовиків тривав понад 3 години. Під ногами у Любомира розірвалася граната.

Перемир'я не склалося

Спогади Івана Кам'янчина:

"З 2 до 7 січня відносно "дотримувались" (перемир'я – ред.). А зранку (9 січня – авт.) важко поранили нашого "Філософа" Римара Ігоря (йому відірвало руку і щелепу) і 10 годин наше керівництво не могло домовитись про евакуацію. (Після цього українські армійці відповіли окупантам вогнем – ред.) Нам тоді вже було байдуже на командування, адже хлопцям жити хочеться... Після цього інциденту в сєпарів за 2 дні виникла необхідність проводити вимушену ротацію. Хлопці після поранення побратима сильно помінялися, і це все "відбилося" на протилежній стороні. А вони лише кричали "Аллах Акбар".

Римар Ігор Миколайович – старший солдат, стрілець – номер обслуги, 80–а ОДШБр. Народився 1987 р. в Тернопільській області. Помер 27 січня 2015 року від важких поранень, отриманих в ході мінометного обстрілу в бою під час оборони нового терміналу ДАПу.

13 січня: знищення супротивником диспетчерської вежі

Капітан 122-го аеромобільного батальйону Вадим Ваврищук:

"На вишці перебував з 23 грудня по 13 січня... В різні періоди там перебувало від 21 до 28 чоловік, разом з капеланом. Штат оборони вишки – це 15 десантників, 6 піхотинців, але піхоти деколи було 3, деколи 12. Того ранку, 13 січня, по нам цілеспрямовано стріляв танк. Поки розвалив вишку, десь два БК (боєкомплекти – ред.) вистріляв, близько 50 пострілів. Третім пострілом мене поранило. Це була 8 година ранку. О 10:00 впала вишка, о 13:30 нас евакуювали. Разом зі мною було 7 поранених – це 1/3 частина гарнізону, який обороняв вишку"

Остання "мирна" ротація була у ніч з 12 на 13 січня. Наступна відбулась з боєм – вже без "коридору ганьби", у ніч з 13 на 14 січня 2015 року. Цього дня прибули бійці з 7-ї та 9-ї рот 80-ї окремої аеромобільної бригади. Вони змінили солдатів 93-ї окремої механізованої бригади. Але – не всіх. Четверо вирішили залишитись до кінця.

На цьому відео зафіксований обстріл окупантами диспетчерської вежі ДАПу. Але в кінці прилетіла відповідь:

Боєць 93-ї бригади Євген Ковтун про добровольців його частини, які відмовились евакуйовуватись:

"Коли я заїжджав в аеропорт, мої хлопці з 93-ї вже тиждень на той момент були там. Через 6 днів вони їхали, їхній термін закінчувався, після чого я від бригади повинен був залишитися один. У день, коли вони повинні були виїхати, я перед відходом на пост з усіма своїми попрощався, бо, в принципі, вже все зрозуміло було.

Коли повернувся – виявив, що троє з них сидять на місці і п'ють чай. Запитав у них, чому вони не виїхали і чи при своєму вони розумі, тому що термінал у вогні вже був. Один мені відповів: "Знаєш, Жень, ми вирішили, що ми або вийдемо всі, або не вийде ніхто". Ці троє загинули на 22-й день безперервних боїв за аеропорт. Вони протрималися до кінця.

"Остапа" (Владислава Остапенка) – зняв снайпер 18 січня. Йому близько 50-ти було. Дорослий мужик. Ще два героя загинули під завалами. Одному, "Якуту" (Андрію Купріянову) було, на вигляд більше 30, а "Бороді" (Олександр Олефір), який перший вирішив залишатися, було 23".

Обережно! На відео наявна нецензурна лексика (18+)

Протистояння 14 січня

Розповідь військовослужбовця 80-ї аеромобільної бригади Федіра Місюри:

"14 січня цілий день валили танки. Один зі Спартака, один в районі "Метро". Той танк, що працював від "Метро", спочатку виїжджав, відстрілював БК, їхав на перезарядку і знову виїжджав. А потім вони знахабніли до того, що стріляли, до них під'їжджав КАМАЗ і підвозив БК".

15 січня: захоплення супротивником верхніх поверхів нового терміналу

Оповідання десантника Віталія Пясецького:

"15 січня... танк виніс верхні пости, які були над нами, було багато поранених і загиблих. На сусідньому пості поранило мого товариша Федора Місюру. Я перед тим був там і прицілювався, чи можна там виставити АГС – тільки повернувся, як це сталося. ...Федя був дуже блідий і казав, що йому кінець, в мене вже якісь сльози навернулися. Але нам дуже пощастило, бо в терміналі медиком був Ігор "Псих" Зінич, який витягував хлопців буквально з того світу.

У Феді куля зайшла збоку і відрикошетила від плити бронежилета, "покромсавши" всередині, тому йому дуже пощастило, що "Псих" його стабілізував. Вже в лікарні він пережив клінічну смерть, йому видалили деякі органи і перелили купу крові. Може, дико звучить, але ми тоді якось не відчували, що пораненим хлопцям боляче... Мабуть, тому, що кожен розумів – за секунду ти можеш стати таким самим. Над пораненими ніхто не бідкався, але ми намагалися приділяти їм увагу – то каву якусь принесеш, то пляшку, бо в кожного є фізіологічні потреби, грілку чи ще щось. На вбитих взагалі було якось все одно: от лежать вони і лежать, через кілька хвилин можеш вже лежати поміж них.

15 січня сепари видавили нас із верхніх поверхів і вже було ясно, що це початок кінця. За нашим постом в стіні з'явилося кілька отворів, в які наступного дня нам почали закидати гранати. Так мене й поранило – я отримав осколок в обличчя, але "Псих" його чимось заліпив, то я міг далі йти на пост.

...У якийсь момент, коли я сидів посеред залу, отримав друге поранення – почув як спрацьовує запал і щось впало, але не зрозумів де. Я інстинктивно ліг і накрив голову руками – тоді мені кілька осколків втрапило в ноги і сідниці. Мене знову підремонтував "Псих".

Найтяжче було, коли нас закидали газом. Ми думали, що то просто димовухи, але то був якийсь газ – очі сльозяться, нічого не бачиш, від кашлю аж вивертає. В той момент почалася паніка і то було найважче. Потім ми наловчилися – стріляли по них і вони виходили з ладу".

Касьянов Сергій Олексійович – солдат, розвідник, 74-й окремий розвідбатальйон. Народився 1995 р. в Нікополі на Дніпропетровщині. Загинув 15 січня 2015 року о 08:30 годині унаслідок наскрізного кульового поранення у голову.

16 січня: бій на території терміналу, газова атака

Спогади військовослужбовця 80-ї бригади Ярослава Гавянця:

"Найгарячіше було 16 січня, бій тривав з 6 ранку до 2 ночі. Нас було 60-70 чоловік.

У той момент ми виявились в оточенні. Коли противник розвалив вежу та східну частину терміналу, то отримав доступ на 1-й поверх. А коли танком пробили південну сторону, завалили добудову, отримали доступ на 3-й поверх. Ми ж знаходилися на 2-му.

Того дня нас закидали газом, через що змушені були відійти на край терміналу, де був доступ наскрізного повітря. Протигазів не було, бо ніхто не сподівався, що буде застосовуватись газ. Так ми залишилися на території 50х50 метрів, стали у кільце, посередині встановили боєкомплект і працювали: одні відстрілювались, інші чистили автомати, треті заряджали набої. У нас було кілька бойових втрат, адже стріляли танки, РПГ. Однак "викурити" нас не могли".

Свідчення бійця 80-ї бригади Віталія Пясецького:

"16 січня ми розвернули барикаду в інший бік, бо нас почали закидати гранатами. На моїх очах тоді вбило "Остапа" – я присів за ящиками, а він стояв у весь ріст. І я побачив, як він упав, у нього в голові була велика дірка. Ми намагалися його витягти, але марно.

Коли знову пішли гази, ми мусили відкотитися у кут терміналу, де нас фактично затисли. Ми мали тільки кілька протигазів, прикривалися вологими серветками, але важко було знайти такі, що не замерзли, і я просто плював на шапку. Такий бій тривав цілий день – купа поранених...".

Остапенко Владислав Станіславович – солдат, 93-тя окрема мехбригада. Народився 1963 р. в Нікополі. Загинув 16 січня в бою під час оборони нового терміналу.

Ніч з 16 на 17 січня: прорив із підмогою

Спогади Ярослава Гавянця про загибель товариша:

"17 січня пробували до нас на підмогу дістатися машинами, прибуло підкріплення із 15-ти чоловік і трохи боєприпасів, однак поранених завантажити не встигли. Одна машина, як тільки почалися обстріли, поїхала, іншу підірвали. У ній був мій земляк Володимир Трух із Гусятинського

Джерело