Олександр — начальник медичної служби 128-ї бригади територіальної оборони Дніпра. Чоловік розказав, що сім років працював щелепно-лицевим хірургом в одній з лікарень обласного центру. 24 лютого 2022 року був на чергуванні. За два дні став добровольцем. Суспільному чоловік розповів про нюанси роботи військового медика та свою щоденну мотивацію працювати.

Олександр каже: перший виклик був у квітні 2022-го. Рятувати довелось двох військових. За словами медика, один був у тяжкому стані, інший – середньої тяжкості. Розповів, що попри досвід, було складно.

"Був ступор на декілька десятків секунд. Я працював в лікарні, багато бачив до цього, але коли привезли хлопця з відірваною рукою, ногою, то дещо розгубився. Потім зібрався, надав допомогу і після цього вже пішло нормально", — каже Олександр.

Чоловік розповів: з початком повномасштабного вторгнення одразу почав шукати своє місце, аби допомагати.

"Мене прийняли 26 лютого в 128-му бригаду. Тоді було занадто багато добровольців. Важко було влаштуватися. Я спочатку працював на евакуації. Потім став начальником медичної служби", — згадує медик.

Олександр говорить: його основне завдання — це організація евакуації, підготовка медиків, особового складу з тактичної медицини. Його команда проводить евакуацію поранених з лінії зіткнення і до найближчого стабілізаційного пункту.

"Найважче — це коли в тебе на руках помирає боєць", — каже він.

Олександр розповів, що на лінії зіткнення часу на роздуми мінімум, тож перше рішення у 90% випадків — правильне. Важливо швидко реагувати, бути мотивованим та мати досвід.

"Мотивована людина — це вже 70-80% успіху, далі досвід, якого ти не отримаєш ні на якому навчанні", — каже медик.

Загалом, аби вивести пораненого з поля бою, надати допомогу та врятувати життя потрібна злагоджена робота усієї команди, розповів він.

"У нас екіпаж — це медик і водій. Повністю асистування на руках водія. Якщо привозять декілька бійців, то там медик працює з тяжким пацієнтом, водій — з тим, хто легший", — каже чоловік.

За словами Олександра, він розуміє його робота потрібна та важлива, проте дуже сумує за рідними. Згадав, як восени 2023-го приїхав додому, аби отримати нагороду, а донька відмовлялася відпускати.

"На третю добу, коли треба було повертатись, вона з подивом спитала: "Тату, ти куди?", я кажу: "Ну Машенька, потрібно повертатися". Вона: "В сенсі? Ти ж вже отримав кубок, ти переміг, куди тобі їхати?"

За словами Олександра, кожного разу, коли він має повертатися до роботи, донька плаче.

"Я два роки не бачу, як росте моя донька. Це один із мотивів, чому я досі тут. Ще повоюємо, до перемоги", — каже медик.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро

Джерело