Протягом 4–10 грудня триває третій щорічний Національний тиждень читання. Його мета — об'єднати українців довкола читання, літератури та книжок. Суспільне Культура долучається до цієї акції та розпитало своїх колег про те, які книжки вони читають зараз або щойно прочитали. Олена Ремовська, журналістка та ведуча Суспільного, авторка проєкту "Ремовська Інтерв'ю":

Я зараз дочитала роман "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко. Мені здається, у мене ще книга з найпершого накладу, за 2009 рік — але лише зараз дійшла до неї.

У лютому я прочитала "Найдовшу подорож" Оксани Забужко і захотілося прочитати ще щось. А "Музей" — знаковий її роман.

Головне враження — що треба було читати його ще тоді, 10–15 років тому. По-перше, уявляю, наскільки революційним тоді був сам факт появи в романі однієї з провідних українських авторок теми УПА. По-друге, розумію, що деякі спостереження письменниці про українське суспільство, його проблеми — це більше про той період нашої історії, коли книга з'явилася. Українці пройшли свій великий шлях із 2009 року. На жаль, для цього знадобилися такі потрясіння.

Національний тиждень читання: що читають Ремовська, Славінська, Мацкевич, Цареградська та Захарченко Олексій Мацкевич, відеограф Суспільне Культура:

Я б назвав "Недугу" Євгена Плужника. Це важливий роман для української літератури, який описує життя київської інтелігенції у 1920-х роках ХХ століття. Саме в цьому романі цікаво прослідковувати те, як існували класові проблеми того часу в Радянському Союзі, як про це говорить та описує Плужник, що він виділяє. Цікавими для мене стали й внутрішні переживання героїв, їхні екзистенційні кризи і те, як вони їх долають попри все.

Ірина Славінська, виконавча продюсерка Радіо Культура, письменниця:

Щойно повернулася з відрядження. В дорогу я люблю брати книжки, яких точно вистачить і на ніч у поїзді, і на двогодинну пересадку, і на інтерсіті з Холма до Варшави, і на довгі перельоти. Останнім часом — це повернення до читання "Зачарованої гори" Томаса Манна. Мені з цими сторінками є про що поговорити, а також цей роман трохи повертає мене в підліткові часи й перше знайомство з тамтим санаторієм у Давосі. Оповідь ідеальна для довгої подорожі: коли я в постійному русі, добре побути з тими, хто нікуди не йде, хто живе в реальності, де нічого не відбувається, крім плину часу, й де обмін поглядами стає подією, гідною багатьох сторінок.

Якщо серйозно, то мені цікаво зануритися в європейський емоційний простір напередодні світової війни. Це читання, в принципі, не злободенне — в ньому немає нічого про нашу реальність. Це трохи про мій ескапізм, але також і про можливість ніби у вічко піддивитися, на що схоже життя "поза політикою" чи поза відповідальністю, за екраном слабкості й неспроможності.

До речі, "Зачаровану гору" я взялася читати після "Книг Сивілли" Тамари Гундорової — мені сподобався запропонований діалог між романами про хворобу, писаними наприкінці belle epoque, тому я вирішила цей діалог трохи й собі продовжити.

Сергій Захарченко, культуролог та журналіст Суспільне Спорт

Мій вибір — "Поляки та українці: важкий діалог" — збірка інтерв'ю та публіцистики польського політика Яцека Куроня про польсько-українські відносини. Про причини міжнаціональних конфліктів та, головне, шляхи їхнього врегулювання.

Куронь народився і провів своє дитинство у Львові, в 1990-х очолював комісію у справах нацменшин. Це цікаве читання для тих, хто хоче трішки розібратися у складній польсько-українській історії та поглядах польської демократичної опозиції на співіснування з незалежною Україною та українською нацменшиною в Польщі. До речі, книжку купив під час BookForum у Львові цього року.

Ліза Цареградська, ведуча Радіо Культура:

Щойно завершила читати "Невеличку драму" Валерʼяна Підмогильного. Обожнюю його за описи Києва і за дуже чітке відчуття епохи, враження, що опинилася в рідному місті минулого століття, а персонажі — мої знайомі, з якими зустрінуся ввечері, у їхніх помешканнях. Лишається тільки розгорнути книжку.

Прямо зараз читаю "Господь не любить веганів" Ганни Городецької — теж мандрівка моїм містом, але вже таким далеким, можливо навіть забутим, коли не було війни. Головна героїня Жаба повертає мене до юності, коли усе бачилося масштабним і дуже драматичним. А короткі речення Городецької для мене створюють враження, що я у голові оповідачки, просто стежу за плином її думок.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

Джерело