Генерал Дмитро Марченко очолює оборону Миколаєва майже з перших днів російської повномасштабної навали із невеликою перервою. Зізнається, що найважче було на початку березня минулого року. Тими днями російські війська майже взяли Миколаїв у кільце.
За словами Марченка, у скрутну хвилину у нагоді стало нестандартне мислення. Найяскравішим проявом креативу у найтяжчі хвилини оборони стало спільне рішення його та голови Миколаївської ОВА Віталія Кіма запалити шини. Палаюча автомобільна ґума вночі освітлювала міські вулиці, а вдень димова завіса обмежувала росіянам видимість.
В інтерв’ю «Главкому» Дмитро Марченко розповів про найбільш зворушливий момент під час облоги Миколаєва, дружбу з Кімом, прокоментував корупційні скандали в Міноборони і сказав, чи бачить себе у політиці.
«З керівництва міста і області не зрадив ніхто»
Розкажіть про найбільш пам’ятні моменти оборони Миколаєва у перші дні повномасштабної війни.
Найгарячішою ситуація була на початку березня торік, я вважаю. У той час росіяни намагалися атакувати місто з різних боків танковими колонами. І коли ми зрозуміли, що прорив танків цілком можливий, Віталій Кім (голова Миколаївської ОВА) у Telegram закликав містян виходити на вулиці і готуватися до спротиву.
На кожному перехресті ми насипали купу гумових шин і підпалили їх. На додачу ми мали підготувати пляшки із запалювальною сумішшю. Вдень шини мали постійно диміти, а вночі – освітлювати місто додатково.
На той час нами були сформовані протитанкові групи піхоти. Так само були і протипіхотні підрозділи. Хлопці сиділи у машинах, чекаючи команди висуватися у той чи інший бік міста, аби відбивати ворожі колони. Враховуючи, що загарбники обступили нас зусібіч, встигати треба було всюди. Нам у ті дні не вистачало сил і засобів, щоби перекрити всі напрямки.
Діти з батьками допомагали нам споруджувати барикади з шин, готували всі разом коктейлі Молотова. Це було дивовижне видовище.
Дуже зворушливо було, коли я поїхав оглянути місто, щоби переконатися, що все готове до оборони і на одному з перехресть побачив худенького маленького хлопчика. Він стояв, тремтячи від страху і холоду.
Я запитав у нього, що трапилося, а він мені відповів, що боїться. Його призначили охороняти цей перетин доріг і він переймався, чи зможе підпалити коктейль Молотова і докинути його до танка.
Як ви його розрадили?
Сказав, що йому нічого так хвилюватися, бо все, що потрібно – це запалити оцю ось купу гумових коліс і чимдуж втікати геть. Він тоді полегшено зітхнув та подякував за поради. А я зрозумів, що росіянам нас не взяти. Кожен містянин чинив опір, наскільки дозволяли фізичні можливості. Через це навіть росіяни тоді зрозуміли, що просто так у місто їм не зайти.
Ви опинилися у Миколаєві 25 лютого, через день після початку повномасштабної війни. Яким перед вашими очима постало місто? І який був ваш перший наказ як керівника оборони?
Я прибув у Миколаїв 25-го о четвертій ранку. Того ж дня зустрівся з Віталієм Кімом, ми провели мінінараду, перевірили всі сили та засоби оборони. На жаль на той час не було ані блокпостів, ані жодних інших подібних споруд.
Просто там, у кабінеті Кіма, ми взяли карту автодоріг, яку поділили на чотири напрями і призначили зону відповідальності для кожного військового підрозділу у місті. Опісля вже почалася справжня робота: будівництво укріпрайонів, блокпостів, риття окопів. Тоді вже приєдналися всі. Військові та цивільні пліч-о-пліч копали рови і траншеї, ми долучили до спорудження рубежів всі наявні у місті екскаватори. Декотрі приватні підприємці надавали нам водіїв із технікою. Ми за два дні побудували таку оборону, що перед нею ворог був безсилий.
У своєму недавньому інтерв’ю ви сказали, що Миколаїв оминула гірка доля Херсона, де колаборантами аж кишіло. А скільки їх було у Миколаєві? І що з ними тепер?
Я вам скажу, що у Миколаєві колаборантів було не менше. Нам пощастило, що до їхніх лав не доєдналися керівники на місцях. Ніхто з керівництва області чи міста не зрадив. Навпаки, вони підбадьорювали наляканих, заспокоювали, застерігали від втеч. Замість цього краще чинити опір. Оце нас і врятувало.
Треба віддати належне нашим спецслужбам, які дуже добре спрацювали. Наскільки мені було відомо, окупанти заздалегідь створили управлінський кістяк, який повинен був зайняти керівні посади у владі колаборантів. Одним з них став екс-керівник Миколаївської окружної прокуратури (Генадій Герман, – «Главком»). Наскільки я знаю, його вже навіть засудили за державну зраду (сторона обвинувачення інкримінує Герману роботу на росіян. Слідчі з’ясували, що його дії призвели до влучання ворожого снаряду у тилову казарму у березні минулого року, – «Главком»). Цьому злочинцю росіяни пообіцяли місце очільника обласної прокуратури в обмін на старанну співпрацю.
«Шанс взяти південь росіяни проґавили ще минулого березня»
Скільки миколаївців виїхали з міста з початком повномасштабної війни? Чи повертаються вони тепер?
Близько 200 тис. людей поїхали з міста у перші дні вторгнення. Більша частина з них вже повернулася. Навіть додалося 30 тис. внутрішньо переміщених із Херсона.
Місто живе своїм життям, потроху оговтуючись від російського нападу.
Коли увесь цей «контрнаступальний хайп» ще тільки зароджувався, ми багато чули про ситуацію на Кінбурнській косі. А коли зможемо говорити вже тпро її звільнення?
Я впевнений, що це станеться вже дуже й дуже скоро (посміхається).
Чи є в росіян плани знову спробувати захопити частину півдня України? І чи стане у них на це сил, за вашими оцінками?
Ніколи не можна недооцінювати дуже сильного і підступного ворога. Однак, скажу, що свій шанс взяти південь росіяни проґавили ще минулого березня. Ми тоді були ще не так сильно готові до оборони, люди були не такі психологічно міцні. Ідучи великими бронетанковими колонами, московити могли би у той період захопити південні регіони.
Росіяни тримають якусь кількість військ у Придністров’ї. Яка ситуація на кордоні з цим квазіутворенням?
Росіяни не лише там тримають свої війська, відтягуючи наші резерви на охорону кордонів. Вздовж усього україно-російського кордону розміщені ворожі війська, за якими ми наглядаємо. Але це не завадить нам досягати власних цілей. Ситуація контрольована. І так буде й надалі.
Розкажіть про свою поїздку до окупованого Криму у березні 2014 року. Вам не було тоді страшно?
Відверто кажучи, вперше було не дуже страшно (перший «кримський рейд» Дмитра Марченка відбувся 4 березня на цивільній автівці, за словами генерала, – «Главком»). Лячно було вже коли їхав вдруге, 8 березня. Тоді я вже бачив колони військової російської техніки, «зелених чоловічків»…
Вже 8 березня, під час другого рейду, моя 79 окрема десантно-штурмова бригада мала висунутися у бік Джанкою, щоби взяти тамтешнє летовище під контроль і обладнати оборонні позиції. Так ми могли би забезпечити безперешкодне приземлення нашим військово-транспортним літакам із особовим складом на борту і дещо придушити активність російських військ.
Мене викликав до себе мій тодішній командир Валерій Курач і сказав, що планується висування ротної тактичної групи у зазначеному напрямку. Ми мали розвідати місцевість довкола Джанкоя та у самому місті. Тому вперше я поїхав, щоби дізнатися, як потайки проїхати до аеропорту Джанкоя.
Вдруге заїхавши туди, я очолював колону, яка рухалася заданим маршрутом. Допоки не наткнувся на велику кількість російських військ, які уже на нас чатували. Пішовши до кінця, ми могли би усім складом залишитися лежати мертвими на кільцевій (тому наші військові повернули назад – «Главком»).
Тоді, як і під час першої моєї поїздки, на блокпостах було вкрай мало солдатів ворога. Не думаю, що вони би могли нас зупинити, якби ми вже тоді їхали колонами.
«Поки війна – жодних політичних амбіцій»
А що вас пов’язує з Віталієм Кімом? Це лише особисті стосунки, чи є якісь спільні політичні плани?
Та ну. Ніяких спільних політичних проєктів чи планів на майбутнє немає. Ви розумієте, ми з ним опинилися один біля одного у найскладніші для Миколаєва часи. Були такі моменти, коли, відверто кажучи, ми розуміли, що маємо взяти до рук зброю і виходити на вуличні бої, у ході яких загинемо, скоріш за все. Тому наші стосунки можна радше назвати дружбою. У нас нема відносин формату підлеглий-керівник, ми не залежимо один від одного. Але нас згуртувала військова ситуація.
У мене все просто: я військова людина і поки іде війна, жодних політичних планів чи амбіцій у мене бути не може.
