28 травня на сторінці МЗС країни-агресора, не згірш ніж у часи холодної війни на шпальтах газети «Правда», з'явилася публікація, присвячена підписанню того дня президентом США Ендрю Джексоном закону про переселення індіанців. Було це в 1830 році.
Тобто практично одночасно з невдалими спробами російського царя Ніколая І організувати спільно з Австрією та Пруссією інтервенцією для придушення революцій у Франції та Бельгії. Але про це МЗС РФ мовчить.
Як і про те, що теж 28 травня, але значно ближчого до нас 1919 року в РСФСР були створені сумнозвісні війська внутрішньої охорони республіки (ВОХР), які згодом прислужилися більшовицькій владі, зокрема, й для конвоювання до таборів мільйонів «ворогів народу» та до т. зв. спецпоселень – представників депортованих народів.
За офіційною статистикою, загалом в СРСР, відродити який заповзялося нинішнє керівництво РФ, жертвами насильницьких переселень за національною ознакою стали близько 6 мільйонів громадян, з них унаслідок депортацій загинули від 1 до 1,5 млн.
Одними з перших жертв депортацій були українці – після перерозподілу в 1925-1928 роках кордонів між радянськими Росією, Білоруссю та Україною з етнічних українських земель Стародубщини, Білгородщини, Орловщини, Дону до Зеленого, Малинового та Сірого Клину були депортовані сотні тисяч українців.
Згодом, після захоплення Радянським Союзом Західної України в 1939-1940 роках були депортовані ще тисячі й тисячі людей. В 1944 році були депортовані кримські татари, депортації не уникнули й інші народи, що жили на півострові. А по війні жертвами депортації знову стали жителі Західної України.
Тотальної депортації за національною ознакою в СРСР зазнали німці, фіни-інгерманландці, калмики, карачаївці, інгуші, чеченці, балкарці, корейці, кримські татари, турки-месхетинці.
А ще жертвами депортацій були поляки, білоруси, курди, азербайджанці, айсори, китайці, іранці, греки, болгари, литовці, латиші, естонці, вірмени, таджики, євреї-ірані, абхази, угорці та представники інших народів.
Російське МЗС могло б згадувати їх ледь не щодня – за датами ухвалення в Москві відповідних рішень.
І почати російське МЗС, яке так перейнялося подіями 28 травня 1830 року в США, могло б хоч із 29 травня 1944 року: тим днем датований лист до Сталіна наркома НКВД Берії про доцільність депортації з Криму болгар, греків та вірмен. На підставі цього листа Державний комітет оборони СРСР ухвалив відповідну постанову, а вже 2 червня заступник наркома Сєров доповів про завершення операції з депортації.
І, до речі, в квітні 2012 року власті США погодилися сплатити понад 1 млрд. доларів представникам 41 індіанського племені – нащадкам тих, хто колись були вигнані зі своїх земель. Але на сторінці МЗС РФ цієї інформації не знайти.
Можемо тільки здогадуватися, де були б ми сьогодні (і чи були б), якби «Київ за три дні».
Кому як, а мені освічені виплодки московського державного інституту міжнародних відносин у краватках і гарних костюмах огидніші за затурканих окупантів, які крадуть електричні чайники, не здогадуючись прихопити підставку.
