36-річна Оксана Леонтьєва, педіатриня Охматдиту з відділення пересадки кісткового мозку, загинула 10 жовтня минулого року, коли їхала на роботу. Це був день, коли російські військові запустили десятки ракет по Україні, дві з них прилетіли по центру Києва, на перехрестя вулиці Володимирської та бульвару Шевченка. Тут немає ніяких військових об’єктів, жодної критичної інфраструктури, тільки університет і парк.

Оксана живцем згоріла у власній машині, так і не встигнувши того дня дістатися до лікарні. Сиротою залишився 5-річний син Гриша. Чоловік лікарки помер трохи більше ніж рік тому, раптово в результаті тромбу, що відірвався.

Про те, як зараз живуть хлопчик і батьки Оксани, читайте у матеріалі OBOZREVATEL.

Хлопчику подарували квартиру

Перед Новим роком 5-річному Гриші Леонтьєву подарували квартиру. На невелику студію в Ірпені під Києвом з ініціативи керівника стоматологічної клініки Антона Резнікова та керівника з комунікацій Національного інституту раку Ольги Канської гроші зібрали лікарі, однокурсники Оксани, друзі, просто незнайомі люди.

Квартира виявилася у будинку, який також постраждав під час окупації, але вже відремонтований.

“Так, ми вже там були. 31 грудня ми спочатку приїхали до нотаріуса, оформили документи, а потім поїхали до нової квартири. Ми задоволені. Світ хоч і жорстокий, але не без добрих людей, дякую їм”, – розповідає дідусь Гриші Григорій Олександрович Леонтьєв, батько загиблої Оксани.

Він каже, що хлопцеві нове житло дуже сподобалося. Коли всі пішли, він сказав дідові: “Швиденько поїхали додому збирати речі – та переїжджаємо”.

Однак поки що батьки Оксани та маленький син живуть у її квартирі. Туди бабуся з дідусем перебралися першого ж дня трагедії, 10 жовтня. Оксана загинула після того, як відвела Гришу до садка. Тож увечері рідні його забрали, сказавши, що мама затримується у лікарні.

Другого дня теж повідомили, що мама вже на роботі. Про те, що мами немає, Гриша дізнався вже після похорону.

“Ми живемо в Оксаниній квартирі, тому що Гриша звик, там поряд його садок, він знає, де його речі лежать. Коли він був меншим, то квартиру називав своїм будиночком. Так простіше для дитини”, – пояснює Григорій Олександрович.

Він військовий пенсіонер, його дружина – бухгалтер. Опікунство на Гришу вони вже оформили, влада допомогла зробити це швидко і без будь-яких зволікань. Оксана ще має брата, він одружений, має трьох дітей. І в них така домовленість, що якщо з бабусею та дідусем щось трапиться, то вже дбатиме про Гришу він.

“А мама повернеться?”

Новину про те, що мами більше немає, Гриша сприйняв поки що по-дитячому. Хоча на маленького хлопчика одразу впало стільки горя. Дідусь каже, що коли йому повідомили, то губки в нього затремтіли – і він спитав, а чи встигла мама того дня полікувати діток? На початку війни він бував у Оксани у відділенні Охматдит, оскільки садки не працювали. Тому має уявлення про лікарню. Рідні запевнили Гришу, що мати все встигла.

“У нього поки що немає розуміння слова “назавжди”. Він поцікавився, де машина. Я йому сказав, що вона зламалася – і її забрали. Якось він попросив показати йому місце, де загинула мама. Ми з’їздили туди, я йому пояснив, що прилетіла ракета.

Він чудово знає, що йде війна, що російські фашисти напали на Україну. Він якось сказав: “Війна закінчиться, Україна переможе, всі солдати повернуться додому. А мама повернеться?” Ми пояснюємо йому, що мама й тато зараз на небі, вони ангели, спостерігають за ним, допомагають. Спочатку ще мав питання, що стосуються страху самотності. Він казав: “А ось ви станете зовсім старенькими й помрете, то я залишуся зовсім один?” – розповідає дідусь.

Але Гриша залишається маленькою дитиною. Він любить побігати з дітьми, покричати. Ходить на секцію, грає у футбол. Малює, йому купили прописи, він там виводить кружечки, квадратики, готується до школи.

Ще він на карті може знайти різні країни, може показати всю Європу, знає, де Китай і навіть місто Ухань, з якого почався коронавірус.

Навчалася і багато працювала

Судячи з розповідей колег, сама Оксана Леонтьєва була трудоголіком. “Вона багато працювала. Пам’ятаю, був випадок: у відділенні лежав хлопець приблизно 18 років. Він так і не дочекався трансплантації, у нього почалися ускладнення. Оксана останні три доби була разом із ним, навіть додому не приходила”, – каже Григорій Олександрович.

Нині батьки потихеньку розбирають її речі. “Знайшли дві скриньки з паперами – там видруковані інструкції до нових ліків, протоколи. Вона все це вивчала ночами, дитину вкладе і працює. Ми цього самі не бачили, тільки зараз дізнаємося”, – каже батько.

Після закінчення школи Оксана спочатку вступила до медичного коледжу, хотіла спробувати – чи їй сподобається медицина. Після закінчення сказала, що хоче бути лікарем, і вступила до інституту ім. Богомольця.

Навчання їй давалося непросто. Оскільки батько був військовим, сім’я переїжджала з місця на місце. Тому й музичної освіти їй не змогли дати, навчалася вона у звичайних школах, а до медвишу часто приходили діти після спеціалізованих навчальних закладів.

І лише завдяки своїй посидючості й працьовитості вона пройшла перші три курси. Потім, коли почалася спеціалізація, їй стало легше. Щоправда, Оксана навчалася платно, навіть довелося платити за ординатуру. Вона потрапила на роботу до Охматдиту, де завідувачем відділення був Олег Рижак.

“Дуже талановитий і сильний керівник. Він їх там ганяв, іноді вона поверталася зі сльозами. Але все це дало свої плоди. Їй подобалася робота. Кажуть, що лікарі рятують людей, а тут у прямому розумінні медики рятують життя”, – згадує Григорій Олександрович.

Батько каже, що історія про загибель Оксани, лікарки, яка рятує дітей, розлетілася по всьому світу. “Мені надсилали відео, як в естонському парламенті ухвалювали рішення визнати Росію країною терористом. І один із депутатів там тримав портрет Оксани. У New York Times опублікували репортаж із похорону доньки.

Ми маємо далеких родичів у Швейцарії, ми іноді розмовляємо. То одна родичка розповідала, що зайшла там до перукарні та почула, як майстриня обговорювала з клієнткою історію про загибель української лікарки, йшлося про Оксану. Можливо, її смерть вплинула на те, що Україні надають більше військової допомоги, постачають танки. Жаль тільки, що все це йде через кров і загибель людей”, – зітхає Григорій Леонтьєв.

 

 

Джерело