"Хлопці на передовій ображаються, що їдемо покрасуватися. Але це не так", — розповіла черкащанка Валентина Колєснікова. 10 років вона завідує Центральною бібліотекою в Ірклієві. З початку повномасштабної війни 24-го лютого, окрім основної робити, почала активно волонтерити.

"Із Наталією Іванівною, начальником відділу освіти громади, Русланом Вікторовичем, юристом в Ірклієві і двома водіями кілька разів проїхали усю Україну. Були на Херсонському і Бахмутському напрямку. Знаходити підтримку непросто. Обдзвонюю господарства, прошу грошей: «Збираємося їхати туди й туди. Нам треба те і те». Хтось дасть 20 літрів пального, хтось — тисячу гривень. Відгукуються підприємці й просто небайдужі люди. Що хотіли зробити, усе вдавалося".

Аби наблизити перемогу, у соцмережах створили групу "Волонтерський рух Іркліївської громади". Долучаються усі, хто чим може.

"Вже стільки грошей виносили, що не перерахувати. Потік допомоги то затихає, то підіймається".

"Спочатку допомагали на місці: підтримували переселенців. На Великдень, наприклад, самі пекли паски, і від людей збирали. Відвозили на військову частину у Золотоношу і на блокпости. А виходити за межі ОТГ почали, коли спілкувалися із нашими хлопцями, кого позабирали на фронт, чи пішов добровольцем на різних напрямках.

Медсестра із Іркліївської ОТГ пішла на війну. Працювала на Донецькому напрямку у маленькому госпіталі. Написала пост, що для нашого їхнього пункту потрібно матраци, подушки, теплі речі. Бо привозять хлопців прямо з передової", — згадує Валентина.

Іркліївці відгукнулися – зібрали все, що було треба.

"Це була перша наша поїздка. Повезли продукти, одяг, спальні мішки, усе, що люди нанесли, відвезли. Поїхали уп’ятьох".

У душу не ліземо. Там зовсім інша обстановка

Зі слів Валентини Колєснікової, хлопці-військові переважно небалакучі. Волонтерка й сама говорить неохоче: хвилюється, щоб не нашкодити зайвими розмовами.

"Не все, що ми бачимо там, годиться розповідати. Хлопці на передовій ображаються, що їдемо туди наче для фотографій, чи щоб покрасуватися. Але це не так. От ми й приїжджаємо — розвантажилися і поїхали".

Валентина припускає, що воїни погано ідуть на контакт через те, що їм важко говорити, або, не до того.

"У душу не ліземо. Там зовсім інша обстановка. Можливо, буде перемога, і всі повернуться додому, тоді буде по-іншому розповідатися і писатися. Але сама собі пишу занотовую, хоч ні з ким не ділюся. В інтернеті описую в загальних фразах без подробиць".

Волонтери, як правило, виїжджають уночі. Шкільний автобус завантажують зазвичай п'ятьома тоннами різної допомоги. Приїздять до місця призначення на ранок. Спати в дорозі виходить мало. Водії чергуються.

"На Херсонщині був більший госпіталь. Стояло з 10 нош попід стіною. Вийшов начмед. Говорить: «Відійдіть. Має приїхати швидка». Виходить лікар: «Ви приїхали красуватися, фотографуватися, а в мене хлопці хворі»", — ділиться враженнями від поїздки.

Додає, що направду, могли скласти допомогу під порогом і поїхати. Можливо, і не потрібно було звітувати перед громадою.

"Ми їм нічого не сказали, розвернулися і поїхали. З війною кришу зносить по-різному, але у всіх. Коли хлопці розказують про контрнаступ, швидкі, швидкі, 200-х, 300-х. Це Іркліїв, а то Херсонщина. Я не вправі щось говорити про командування, військових чи будь-кого".

Під час осінньої поїздки на Бахмутський напрямок плакала: побачила багнюку від дощів, миші бігали. А там наші.

"Так, там горе велике. З нашого села багато людей пішло по різних напрямках. Як 200-х ховаємо… Це трохи затихло. В самому Ірклієві вже трьох заховали. По селах їх скільки... Це похорон не такий, як інші. Прапори, квіти, все село сходиться. Заховали односельця 26 років, 47 років. Вже збилася з рахунку".

Переселенці — це окрема тема

Переміщені у громаді змінюються. Тих, що від початку живуть, небагато. Одні приїжджають, потім їдуть, інші приїздять. Дехто купує хату.

"Переселенці – це окрема тема. Як би ви відчували себе, якби взяли рюкзака, дитину і поїхали з дому, який зруйнували, місто чи село, де ви жили, зруйнували? Вони плачуть, нічого не розказують. На контакт не ідуть. Особливо шкода людей, хто своїх стареньких батьків сюди привіз. Вони помирають, а ховати їх доводиться на чужій землі. З маленькими дітками – теж. Ми якийсь захід хотіли зробити для них, щоб вони відкрилися, розповіли — в нас не вийшло. Їм потрібна допомога, за щось жити потрібно. Говорять, що не мають в що одягнутися, харчування. Через пів року цим ніхто не забезпечує. Сказали, що вони вже повинні адаптуватися. І люди просто злі. Чи на нас, чи на кого?

Це дуже велика травма. Ми її ще навіть не оцінили. Одна мама мені розповідала, що перед тим сиділа з дитиною по необлаштованих підвалах, це була зима. Людям із Соледара, Нікополя вже немає куди вертатися. Вони тільки плачуть. Кажуть, що ніколи не думали, що з нами може таке трапитися. Люди пенсійного віку кажуть: «Я пропрацювала цілий вік. Заробила собі на квартиру. Поїхала. Все покинула. Тепер не знаю, що мені робити»".

Очікую, коли буду писати формуляри і видавати книги, а не тягати мішки і плести сітки

Колеснікова розповідає, що намагається не втручатися в особистий простір людей. А своє волонтерство бачить в тому, щоб допомогти військовим, переміщеним, тим, хто на окупованих територіях, матеріально:

"В душу їхню я не лізу. Цього права ніхто мені не давав. У нас прямий зв'язок. Хлопці телефонують: живі – і слава богу. Якщо життя і справи підводять мене до людей — з ними спілкуюся, але сама спілкування не шукаю. Не час для цього. Прийде перемога, тоді все буде по-іншому. З нетерпінням очікую, коли буду писати формуляри і видавати книги, а не тягати мішки і плести сітки, дивлячись на сльози матерів, чиї діти на війні", – додала волонтерка.

На питання про розпорядок дня звичайної сільської волонтерки відповідає:

"Коли говорять про волонтерство 24/7, то так воно і є. У прямому сенсі, коли реалізовуємо поїздку. І постійно перебуваючи в доступі в інший час. Я можу спати, але хтось мені може подзвонити, я встала і пішла робити".

Валентина планує працювати більше із конкретними запитами військових.

"Ці продукти поки не потрібні. Треба колеса – купимо, треба масло — купимо. За 15 тисяч на пальне, що витрачаємо, можна придбати 15 комплектів термобілизни".

На згадку від поїздки на Бахмутський напрямок, хлопці подарували іркліївським волонтерам тубус із джавеліна. Вони провезли його через усю країну і передали школі.

Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України

Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України

Читайте також Черкаський військовий виставив на аукціон свої спортивні медалі, аби придбати антидроновий щит Меморіальний цвинтар: у Черкасах створять військове кладовище

Джерело