За його плечима кілька десятків головних ролей у вітчизняних фільмах та серіалах. Але від початку повномасштабного вторгнення відомий актор та ведучий Артем Позняк долучився до волонтерського руху. Протягом перших місяців війни він доправляв гуманітарні вантажі до наших військових. А вже ближче до літа зрозумів, що буде кориснішим, коли робитиме те, що вміє найкраще – дарувати людям своє мистецтво.

“Окрім своєї акторської діяльності я є ще керівником курсу акторів театру та кіно у Київському національному університеті культури та мистецтв. Тому вже навесні я зібрав своїх студентів, і ми почали працювати над трьома виставами. А оскільки в Києві це було робити складно, то ми поїхали на Хмельниччину. Оселилися в одному з гуртожитків Камʼянця-Подільського і почали працювати. Я виступив в цих двох виставах як режисер-постановник”, – розповідає актор.

Артем згадує, що від початку повномасштабної війни в Україні зупинилися всі кінопроєкти. А от театр швидко оговтався від невдалого бліцкригу. І вже незабаром режисери та актори відчули потребу перетворити жах війни на мистецтво. Сталося ще одне неймовірне перевтілення: низка наших державних театрів, які мали на фасаді вивіску “російський”, рішенням своїх трудових колективів відмовилися від цієї назви. Так сталося і в Києві з театром Лесі Українки, у Харкові, Миколаєві, Одесі. І навіть у Чернівцях з фасаду будівлі обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської демонтували гіпсове погруддя Пушкіна.

“Репертуар наших театрів дуже змінився. Наприклад, коли я потрапив до театру Лесі Українки на виставу за кіноповістю Довженка “Україна у вогні”, я був вражений. Наскільки актуальним є цей твір сьогодні для українців. А у театрі імені Франка поставили “Землю” того ж Довженка. Тобто зараз у нас є унікальна можливість по-новому прочитати нашу українську класику. Без нальоту радянської пропаганди, яку нам навʼязували десятиліттями”, – радіє Артем Позняк.

За словами актора, сьогодні глядачі як ніколи потребують саме духовної їжі. Люди хочуть йти в театр, слухати музику. Це допомагає виставити своєрідні психологічні барʼєри перед тим жахом, який ми переживаємо щодня, коли опиняємося під обстрілами російських ракет, або читаємо новини з фронту.

“У Камʼянці ми поставили дві вистави – “Кожні сім років” за пʼєсою Джорджа Аксельрода. А друга – “Дім Бернарди Альби” Фредеріка Гарсія Лорка. Дуже актуальна пʼєса, як на мене, – зізнається актор. – Мати хотіла замкнути своїх доньок після смерті батька і змусити їх жити за своїми правилами. Але жага до свободи змусила дівчат боротися за своє життя. Це дуже глибока паралель до того, що відбувається в нашій країні сьогодні. Ця вистава справила неабияке враження як на глядачів, так і на самих акторів. Бо через обстріл було вимкнено світло в залі. І актори грали завдяки ліхтарикам, які повмикали наші глядачі. Це було неймовірно. Такого симбіозу між сценою і глядацькою залою я ще не бачив ніколи”.

Завдяки цим двом виставам акторський колектив зібрав кошти для військовослужбовців. Частину з них було витрачено на закупівлю павербанків для ЗСУ. Інша частина грошей пішла на протез для батька однієї зі студенток, яка грала в цій виставі.

“З 24 лютого я почала писати пʼєси для театру”, – каже сценаристка кіно Ірина Феофанова. До війни вона написала понад 20 сценаріїв до різних серіалів та фільмів. А від початку повномасштабного вторгнення почала писати пʼєси, оскільки всі кінопроекти зупинилися.

“Спочатку для мене це було своєрідною терапією. Я не думала про те, що мої пʼєси ставитимуть у театрі. Просто словами своїх героїв я висловлювала те, що відчувала сама. Перша пʼєса називалася “Чужестранка”. Вона про жінку, яка тікає з окупованої Бучі, до родичів, у село. І саме тут для неї все тільки починається. Вона відчуває себе чужою серед, здавалося б, рідних людей. Все це я відчула на власному досвіді, коли мене з донькою та собакою чоловік вивіз з Ірпеня на Західну Україну. А сам потім мобілізувався до лав ЗСУ”, – розповідає жінка.

“Чужестранка” Ірини Феофанової увійшла до збірки текстів для театру “Антологія 24”. Її читали у Луцькому театрі. А от вже другий твір драматургині поставили на сцені як справжню виставу.

“Друга моя пʼєса називається “Війна, кухня та вісім випадкових людей.” Але художній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Шевченка Андрій Бакіров запропонував назвати її коротко і зрозуміло – “ВПО”, тобто внутрішньо переміщені особи,  –  ділиться сценаристка. – Це історія про те, як вісім випадкових людей, біженці з різних регіонів України, змушені ділити одну кухню. І те, що цю пʼєсу поставили на великій сцені, для мене дуже велике досягнення. Я знаю, що ця вистава з великим успіхом іде у Чернігові й зараз. І багато глядачів зізнаються: все, що відбувається на сцені, дуже близьке їм. Бо за ці девʼять місяців війни вони переживали те саме.”

Зараз Ірина працює над новою пʼєсою. Її хвилюють долі дружин військовослужбовців, якою вона є сама. За словами авторки, це буде моно пʼєса-сповідь про самотність, яку переживають жінки, чоловіки, яких пішли воювати. А це означає, що велика частина глядачок незабаром переживуть схожі емоції під час вистави. І, можливо, завдяки цьому не відчуватимуть себе самотніми.