Про це повідомив мер Івано-Франківська Руслан Марцінків.

Очільник міста зазначив, що Мирослав Симчич на псевдо Кривоніс є легендарною людиною та творцем історії українського визвольного руху минулого століття.

“Мирослав Симчич понад 30 років провів у таборах через діяльність в УПА. Але Кривоніс і там вів активну підпільну боротьбу проти радянської системи”, – наголосив Марцінків.

Він нагадав, що у 2022 році вручав Мирославу Симчичу ювілейну відзнаку до 80-річчя УПА.

“Ця нагорода – символіка національно-визвольної боротьби, яка підтверджує, що нашій державі набагато більше, ніж 31 рік. Мільйони наших українців боролись протягом поколінь, щоб Українська держава постала. І зараз ми знову боронимо Україну від ворога. Такі визначні постаті, як Кривоніс, мають бути нашими світочами у сучасній війні”, – додав очільник Івано-Франківська.

Марцінків також нагадав, що 14 жовтня 2022 року президент України надав Мирославу Симчичу звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”. Цю нагороду Симчич отримав за героїзм, виявлений у боротьбі за українську незалежність, визначні особисті заслуги у становленні Української державності, багаторічну плідну громадську діяльність.

“Вітаю славетного сотенного з сотим днем народження та бажаю міцного здоров’я, незламної віри та в скорому часі святкувати Перемогу!”, – резюмував Руслан Марцінків.

ДОВІДКА: Симчич Мирослав Васильович (псевдо Кривоніс) народився 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів, Коломийський повіт, Станіславського воєводства, Галичина (тепер Косівський район Івано-Франківської області, Україна), в сім’ї селян середньої заможності.

Обидва його діди були друзями-опришками. На його виховання великий вплив мав дядько матері – колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого хлопця віддали навчатися до “Рідної школи”, яка знаходилася у сусідньому Нижньому Березові.

У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

У 1941 вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служив кулеметником.

Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої формується нова сотня. Районовий Орел направив Симчича знову до Коломиї, тепер уже вести розвідку. Навесні, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.

Закінчивши цей вишкіл, він був направлений до БУСА, у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню.

Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих “стрибків” або “яструбків”). Далі сотня провела рейд Буковиною і повернулась перед Різдвом 1945, а після свят отримала наказ іти на Космач.

Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став Рушірський бій під Космачем, в якому, за даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД, брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші радянські формування. З боку УПА — місцеві курені “Гайдамаки”, “Карпатський”, вірогідно, “Гуцульський” і “Перемога”, а також з Калущини сюди рейдував знаменитий курінь “Скажені” Павла Вацика-Прута (який замінив пораненого курінного Різуна).

За 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап’ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові.

Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від ампутації і за порадою місцевого знавця лікарських трав почав щоденні промивання рани відваром трини – дрібних залишків сіна та насіння гірських трав.

Узимку 1946, аж до весни Симчич хворів на тиф. У цей час загинув сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнала втрат і розсіялась. Симчич офіційно став командиром Березівської сотні, зібрав її і відновив боєздатність. Сотенний Кривоніс пережив безліч облав та бойових сутичок.

Останній бій Симчича відбувся 4 грудня 1948. Кривоніс із Чернецем (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив слідів. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою МДБ. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. Чернець був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Кривоніс і Чернець знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, більшовики облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати повстанців із полум’я.

Засуджений 1949 року Івано-Франківським Військовим трибуналом за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Згодом повторно дістав ще 25 років за “участь у націоналістичному угрупованні”. 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував в одиночній камері, навіть “справедливе” радянське правосуддя не змогло довести жодних “нововиявлених злочинів»” Аби не звільняти Мирослава Симчича, у грудні 1969 Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956. Верховний Суд СРСР своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953-го (кінець терміну 30 січня 1982).

1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР на 2,5 року таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні.

У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам’ятник. 11 травня 2013 року Мирослав Симчич став Почесним громадянином Львова.

Нині Мирослав Симчич на пенсії. Живе у м. Коломия, Івано-Франківської області, почесний громадянин Коломиї.

• 22 листопада 2022 року помер український політик, дисидент, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Юрій Шухевич. Йому було 89 років.

Джерело