Олександр Будько працював баристою та планував влаштуватись на роботу дизайнером. З початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем у батальйон "Карпатська Січ". З травня боронив Харківську область. На фронті травмувався і тепер пересувається на протезах. Суспільному, до дня ЗСУ, Олександр розповів про день поранення, реабілітацію та про мотивацію піти на війну.
Йти мені зручно, навіть приємно. Поміняли стопи, поставили новіші. Їх розробляв військовий інженер. Я навіть сам здивувався — коли стаю на лід, ноги не їдуть. Почуваюсь добре, тільки ці останні дні находився. Складно для ніг так швидко адаптовуватись — я тільки тиждень тому став на протези. Енергетично виморився, але радію, що маю можливість ходити тут з вами. Попри сніг чи таку холодну погоду.
Як відбувається реабілітація?
Я вже понад місяць у реабілітаційному центрі й буду там до середини січня. Повноцінна виписка буде, коли зможу остаточно викинути ці палиці і ходити сам. Попередній місяць ми стабілізували м’язи, повертали їх до життя, тому що вони були майже атрофовані. Я не міг триматися на колінах, встояти було складно. Але зараз відновився майже повністю і, бачите, вже майже ходжу сам.
Чим ви займались до 24 лютого?
У мене була мрія увійти в топ кращих дизайнерів — можливо, світу, чи Європи, як мінімум. Розвивався у цьому напрямку і завершував роботу баристою. Поставив собі за мету влаштуватись в якусь компанію графічного дизайну. 24 лютого мусила бути моя остання зміна в кав’ярні. Але так сталося, що я не вийшов ні на свою стару роботу, і не знайшов нової.
І вирішили доєднатися до війська?
Розумієте, коли я тільки почав усвідомлювати своє життя — років у 15-ть, завжди був самостійний. З того часу я надихався книгами, фільмами про Україну, завжди був проукраїнської позиції. Мене надихали наші військові, УПівці, козаки, які йшли на війну незважаючи ні на що. І через почуття героїв, про яких читав, я сам був інтегрований у цю війну, навіть не знаючи, чи вона буде. Я вже жив нею. Тому ще з юнацьких часів було розуміння, що іншого сценарію у моєму житті не може бути.
Що найбільше мотивувало у ЗСУ?
Моїми діями керували різні думки. Основна — щоб здобути повноцінну незалежність і нарешті виперти цього нашого віковічного ворога. Мене поставили командиром групи. Це спонукало до амбіцій. Я мусив себе проявляти.
Пізніше мене поставили вже на командира взводу вогневої підтримки роти. Я розумів, що це офіцерська посада, підписав контракт з Карпатською Січчю. Говорив комбатам, що не хочу бути рядовим. Ми погодили, що як буде затишшя, мене відправлять на курси, щоб я отримав офіцерське звання. Але все не так сталось, як ми собі думали.
Читайте також: "Людина, що пройшла Революцію Гідності, виділяється тим, що в характері має вогник Майдану" — захисник ДАП Юлій Терехов24 серпня ви отримали поранення. Де це сталось?
Це було у селі Дмитрівка. В одній із хат. В одному із сараїв ми розмістили БК і працювали там.
Які у вас спогади про цей день?
Спогади насправді світлі. Це був погожий день, було тепло. Ми працювали на славу. Я вперше працював на 82 мм мінометі. Мені сподобалось, ми прямо кайфували. Правда, тоді трохи постраждав наш батальйон. Було багато 300-х і я в тому числі.
Мав бути контрнаступ. Саме 24 серпня у нас був день "Х". Ми мусили виконати ривок. Після бою я ліг відпочивати в окопі, побратими — під деревом. Тут — спалах, у мій окоп прилетіло. Я відчув, як починає зсуватись земля. Вона просто впала на мене. Я почав задихатися і навіть відчув цей смак — повний рот землі. Мене прям паніка охопила страшна.
Це чудо, що я не ліг головою туди, де прилетіло, що не розірвало мене. Одна з таких подій, коли можна сказати: я народився, пішов у садочок, у школу, став кимось, закінчив університет, пішов на війну, отримав поранення, але почав ходити, знайшов роботу. Такий проміжний етап. Не можу сказати, що це підкосило мене.
Ви часто повертаєтесь спогадами у той день?
Напевне, ні. Спогади, скоріше, про якісь військові будні. У реабілітаційному центрі є люди, які були зі мною на одному відрізку фронту. Ми могли перетинатися, просто не пам’ятали. І воно все якось змушує тебе повертатись думками до фронту, до подій, які там відбувались. Друзі вчора приїжджали. Ми з ними познайомились на фронті. Вони вже їдуть у Донецьку область. Вчора з ними наче день побратимів був. Згадуєш все — і полеглих, і поранених. Поки що, життя саме підсовує ці спогади. Мозок ще не сприймає реальність без війни.
Я просто бачу, що життя змінилось. У мене з’явились нові можливості. Я вдячний за те, що маю змогу жити — по-новому, своїми ногами. Тому не шкодую ні про що. Можливо, я б ще хотів повоювати на своїх ногах, але так, як вже сталось — жаліти точно немає про що.
Раніше я можливо соромився своїх ніг, зараз навпаки горджуся. Я можу собі дозволити ходити в шортах у зимню погоду і не мерзнути. Немає думок, що я якийсь інший. Суспільство потрошечки адаптується до нових реалій. Сподіваюсь, ми ще просунемось в цьому і буде нормою зустрічати таких людей на вулиці.
Читайте також: "Доводилось іти з автоматом на танк" — морпіх Руссу про оборону МаріуполяЯк твої побратими зараз описують ситуацію на фронті?
Я мав розмову з товаришами, з якими був в одній роті. Те, що почув, мене засмутило. Вони на Донецькому та Луганському напрямках, де постійно відбуваються обстріли, працює артилерія, РСЗО. Тим паче зараз холодно і не зовсім сприятлива погода, щоб сидіти в окопах по три дні. Але вони змушені це робити. Карпатська Січ з квітня, коли зайшла на Рівнопілля, досі постійно в маршах, в боях. Ще не було такого, щоб вони перепочивали хоча б місяць. Можливості відтягнутись в тил немає.
Ти говорив, що питання з тим, щоб повертатися на службу, в тебе ще не закрите?
Ще ні, тому що є ще внутрішнє поривання. Сподіваюсь, війна закінчиться найближчим часом, хочу в це вірити. Але розум усвідомлює, що це ще не скоро. І тому, коли переглядаю відео чи друзі пишуть з фронту, розумію, що частина моєї душі знаходиться разом з ними і хочеться допомагати не тільки морально і фінансово, а й самому докладати зусиль, щоб перемогти ворога. Є люди, які воюють на протезах. Двох я знаю особисто. Правда у них ампутація однієї ноги, але ефективності від цього не меншає. Можливо, для мене це якоюсь мірою буде не дуже комфортно, якби я воював далі. Але в принципі, це цілком можливо. Нічим не гірше, навіть ефективніше — людино-машина для руйнації ворога.
Читайте такожДень ЗСУ: що варто знати про українську армію
Щодня змушували вчити вірші про "родіну Росію". Прикордонниця Людмила Кравчук про полон та повернення додому
Командувач Об’єднаних сил ЗСУ — про масовані ракетні удари росіян, Керченський міст та бої за Херсон
"Мені зрізають скотч з очей і стяжки з рук, я йду у бік України у футболці" — Михайло Вершинін про обмін та полон
Джерело
