Мова ненависті — річ погана, але під час війни — цілком добра й навіть необхідна. Як ми називаємо ворога? За якими мовленнєвими особливостями легко його розпізнаємо? Чи вміємо ми воювати словом? Чи достатньою є наша русофобія? Авторка книжки " Перемагати україн­ською" намагається розібратися з усіма цими питаннями й доводить, що воювати на мовному фронті так само важливо, як і безпосередньо на полі бою. Із дозволу видавництва "Віхола", Суспільне Культура публікує фрагмент із книжки.

Нічого подібного в реальності не існує: ані російськомовної, ані іспаномовної, ані ктулхумовної щелепи. Існує тільки щелепа окупанта, в яку треба бити

На запитання, що турбує нас упродовж усієї нашої історії: "Та що з ними не так?!" – дуже хочеться давати вичерпну і єдино правильну відповідь: "Усе!". Але, вочевидь, вона не зовсім влаштовує видавця й читача, тому доведеться трошки розписати, хоч розбиратися в сортах цього самого не дуже хочеться. Але обізнаний— озброєний, тож запрошуємо вас у чарівний світ рашкостанських щелеп.

Якщо ви думали, що історію про російську щелепу вигадав хтось, хто ненавидить росіян, то ви неабияк помилялися. Так стверджують вони самі. Серйозно, на невміння й небажання вчити іноземні мови вони кажуть, що ніколи не заговорять ними, бо в них російськомовна щелепа (русскоязичная чєлюсть, якщо дотримуватися оригіналу).

Колись дуже давно, ще у 2003 році (стільки не живуть, знаю), я почула цю фразу в Севастополі. Вона мене неймовірно вразила. Тоді навіть здалося, що так можна говорити, коли тобі ліньки вчити англійську: "Ну, слухай, я не зможу заговорити англійською, бо в мене україномовна щелепа". Далі стало зрозуміло, що це суто їхня фішка — бути ідіотами (закреслено) диваками (закреслено), ні, таки ідіотами, щоб стверджувати подібне. Але це працює, як зараз модно казати, для їхнього внутрішнього ринку. Й донедавна працювало ще й для нашого: росіяни не можуть розмовляти українською, бо в них російськомовна щелепа. Та і взагалі: який сенс учити якусь там українську, якщо в тебе _справжня_російськомовна_щелепа?! Насправді й досі важко повірити, що це був реальний аргумент на виправдання імперського ідіотизму.

Чи варто цензурувати лихослівʼя в ЗМІ? Рустам Гаджієв про досвід англомовних медіа

Проте, як філолог, схиляю голову перед цим пропагандистським винаходом. Ним можна виправдати все: імперство, нахабство, тупість, небажання вчити мову країни, в якій живеш сорок років, — та будь-що.

Звісно, нічого подібного в реальності не існує: ані російськомовної, ані іспаномовної, ані ктулхумовної щелепи. Існує тільки щелепа окупанта, в яку треба бити.

Проте дещо з ними правда не так, чим управно користувалися на початку широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну наші військові. Московити ж бо, ті самі, що мали взяти Київ за три дні, думали, що мови в нас однакові. Вочевидь, давався взнаки отой їхній міф про братню колиску (де українська й білоруська кевкали беззмістовно, аж поки старша сестра російська не розказала, шо і почом), тому їм здалося, що іх тут і так поймут. Власне, іх тут так і понялі, з любов’ю надсилаючи привіти від стінґерів і джевелінів.

Попри поширений нашими неадекватними північними сусідами міф про те, що російська й українська мови дуже подібні, вони надзвичайно різні на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, лексичному й навіть синтаксичному. Розгляньмо, в чому ці відмінності полягають.

Найперше, в чому вони відрізняються, є вимова окремих звуків. Банально, але можна почати навіть із характерного "акання". В українській мові голосний звук о в ненаголошеній позиції не перетворюється на а, а звучить так само чітко: не [малако], а [молоко], не [вада], а [вода], не [гаварити], а [говорити]. Наполягаю, що в окремих сортах цього самого не розбираюся, але чула, що вони там далеко не всі "акають", тож є в когось з них щось людське. Так, згода, жарт невдалий. Немає.

Якщо хтось не "гекає", то наші йому співчуття

Наступною особливістю української мови, їм невідомої, є звукосполука, позначена нашою супероригінальною літерою ї. Ми присвятили їй достатньо уваги в книжці «Чути українською», але зараз не гріх згадати про дві речі. Перша колись була пафосна, тепер— природна: без цієї літери не існувало би слів Україна, український, українка, українець.

Зберіться, не розкисайте, бо друга про кацапів: вони реально не тямлять, як це вимовляти, і кажуть Укра[і]на, укр[áі]нскій, укр[áі]нєц. Поза всяким сумнівом, наголоси вони проставляють відповідні, бо це їхня свідома стратегія приниження.

Але знаєте, чому вони не можуть вимовити звукосполуки [йі], позначеної нашою буквою ї, якою більше ніхто зі слов’ян не може похвалитися? Бо в них немає жодного слова з цим сполученням звуків. Жодного. Як казав один там сумний алкоголік, чи то Стрілкін, чи то Герков, "опєрация полностью провалілась. Полностью". Тому традиційно запрошую тих, хто хоче довести, що щось там у російській мові подібне є, і навіть знайде щось оте подібне,— закластися на брют.

Зараз такий час, що всім нам треба зустрічатися на брют, тому ви програли й запрошуєте. Ще кілька особливостей, про які ми вже говорили в "Чути українською" і які повторювати немає сенсу (хіба трошки),— і переходимо до найголовнішого у вимові:

наприкінці слів і всередині слова перед приголосним українці не оглушують б і в. Тобто чітко кажуть ду[б], а не ду[п], Ду[б]чак, а не Ду[п]чак15, гри[б], а не гри[п], любо[у], а не любо[ф], за[у]тра, а не за[ф]тра; ми "гекаємо". Це означає, що в нас є певний, невеликий, перелік слів, у яких ми вимовляємо [ґ]: аґрус, ґава, ґудзик, дзиґа, ґрати тощо— але ми не кажемо Ольґа, ґаварю тєбє, ґрядут ґрандіозниє пабєди. Ми кажемо: Горіти тобі, гівняний гнилолупе, у грандіозному пеклі. Немає в "геканні" нічого такого, чого треба було би соромитися. Не ведіться на кацапську ІПСО, якому років триста, не менше. Всі у світі гекають, це гортанний звук, усе нормально. Якщо хтось не "гекає", то наші йому співчуття; ми не вимовляємо звук [ш] у дієсловах другої особи однини: не кажемо сміє[ш] ся, бої[ш]ся, старає[ш]cя. Нам це незручно. Ми любимо комфорт, а мовонька наша— тим паче. Тому ми кажемо сміє[c′:]ся, бої[c′:]ся, старає[c′:]cя, себто смієсся, боїсся, стараєсся. Шиболети

І ось, нарешті, найголовніше. Ми розрізняємося за цим споконвіків. Якщо ви не бавилися цим зі своїми російськими знайомими, то у вас немає російських знайомих. Або є ще таке пояснення: цим з вашими російськими знайомими побавилися наші ЗСУ.

Колись це було кумедно — просити росіянина вимовити слово паляниця. Проте коли рашисти полізли на Київ, веселощам настав край, а паляниця перетворилася на справжній шиболет.

Паляниця — це не лише шиболет. Це ще й мовна лакуна

Шиболет — це вислів із Біблії, таке собі слово-пароль, що дає змогу за вимовою певних звуків виявити, своя людина чи чужа. Після перемоги над єфремлянами ізраїльський суддя Їфтах наказав зайняти всі переправи через Йордан, щоб перешкодити переможеним потрапити на свої території та змішатися з цивільним населенням: "І зайняв Ґілеад йорданські переходи до Єфрема. І сталося, коли говорили Єфремові втікачі: Нехай я перейду, то ґілеадські люди йому говорили: Чи ти єфремівець? Той казав: Ні. І казали йому: Скажи-но шиболет. А той казав: Сібболет, бо не міг вимовити так. І хапали його, і різали при йорданськім переході. І впало того часу в Єфрема сорок і дві тисячі". На відміну від гілеадського, в єфремлянському діалекті не було звуку ш, тому єфремляни не могли вимовляти слова з цим звуком так, як це робили гілеадці.

Із часом шиболетом стали називати важке для вимови слово, яке "не дається" іноземцеві; особливість вимови, що видає походження людини; або й просто таємний пароль.

Як бачимо, "паляниця" росіянам геть не дається. Чому? А тому, що в російській вимові не буває м’якого [ц’] наприкінці слова. Наші заєць, швець, молодець, вулиця, революція й рушниця в них заяц, швец, молодец, улица, революция та… рушница? Ай, немає в них слова рушниця, і про це ми також зараз поговоримо. Саме тому російськомовні несвідомо отверджують ц, за чим їх легко можна ідентифікувати як росіян. Бо російськомовні українці такого не роблять.

Взаємозвʼязок між апокаліпсисом і сингулярністю – пояснює Вацлав Сміл

На цьому історія з паляницею не завершується. Розуміючи, що щось у цьому слові має бути м’яким, вони пом’якшують попередній н, бо що? Бо твердого н перед и (як у нас), у них теж не буває. От і виходить усе навпаки: не паляниця, а паланіца. Така доля чекає не лише на паляницю, а й на криницю, залізницю й навіть саму Укрзалізницю. Ну, не можуть вони! Російськомовна щелепа, зрозумійте.

Але паляниця — це не лише шиболет. Це ще й мовна лакуна. Ні, це я не висмикуюсь (хіба трохи), це правда для росіян ну дуже вже багатошаровий шах і мат.

Мовні лакуни

Засада на засаді для тих рашистів у нашій неіснуючій, вигаданій австрійським генштабом і викоханій у братній колисці мові, їй-Богу. А паляниця— то взагалі якась люта кара. От що воно таке, та паляниця? Палка? Так то палиця. Клубніка? Так то полуниця. Непонятно.

Звісно, непонятно, бо в росіян немає самого поняття того, що в нас позначається словом паляниця. В нас це різновид хліба, переважно з пшеничного борошна, на хлібині якого перед випіканням роблять горизонтальний надріз, що утворює характерну скоринку.

В мовній свідомості кожного з нас зберігаються слова, що позначають явища дійсності, значущі саме для нашої етнічної спільноти

Українці мають дуже трепетне ставлення до хліба (значною мірою завдячуючи Голодоморам, якими їх намагалися звести зі світу все ті самі рашисти), а паляниця для нас узагалі має чи не сакральне значення, бо символізує добробут, родинний затишок і гостинність. Російськомовна щелепа, або Чую, синку, що ти не москаль

У росіян немає національно-культурного концепту "хліб", а "паляниц

Джерело