Російські танкісти здалися їм в полон за два бутерброди, а колону ворожої техніки зупинили самими лише автоматами та РПГ. 41-річний Татул Оганян допомагав українським військовим на сході з 2014 року, а в перші дні повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ і захищав рідну Ніжинщину від російських окупантів. 12 березня він підірвався на російській протитанковій міні і втратив обидві ноги. Татула нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Як чоловік живе тепер та чому хоче повернутися на службу – далі.

41-річний Татул Оганян, етнічний вірменин, який все свідоме життя прожив в Україні, згадує події, що сталися наприкінці лютого 2022 року. Тоді трасою неподалік його рідного села Безуглівка проходила російська колона.

В одному з танків закінчилося пальне, він з’їхав на узбіччя. Екіпаж – трьох танкістів – їхні товариші по службі не підібрали, там і залишили. Їх помітив знайомий Татула, який подзвонив йому і дав слухавку росіянам – їм запропонували здатися в полон.

Взяли у полон російських танкістів, колону техніки зупинили автоматами та РПГ. Історія вірменина, що захищав Україну

"Вони погодилися здатися за умови, якщо ми не будемо їх катувати і якщо ми їх нагодуємо. Я коли попитав: "Що ви хочете?", вони сказали, що два дні нічого не їли і, якщо можна, то хоча б на трьох два бутерброди. Виходить, що три бойові одиниці – екіпаж танку, здався цивільній особі в полон", – розповідає Татул.

Потім, розповідає Татул, ці ж росіяни допомагали їм користуватися танком.

"Вони згодилися нам допомагати, але при умові, що вони по своїм стріляти не будуть. Проблем немає, не будете стріляти – не потрібно. Покажіть, як нам стріляти, наводьте на ціль, стріляти будемо ми самі. На що вони дали згоду. І так ми користувалися цим танком. Ми цих танкістів поміняли на своїх військовослужбовців, своїх полонених".

На іншому краю Безуглівки досі залишаються сліди росіян і їхньої спаленої техніки.

12 березня Татул і ще десяток його побратимів з самими автоматами та РПГ зупинили тут ворожу колону.

"Єдине, можу сказати, чого не відчували. Не відчували страху. Тому що ми знали, що ми робимо, заради чого і заради кого це ми робимо. Ми просто для себе вирішили, що за будь-яку ціну потрібно зупинити цю колону. Все. Ні більше, ні менше. Єдине, що хвилювався, бо на центральній цій вулиці живе моя сім’я, я за них тоді хвилювався. Я думав, що якщо ми зараз їх не зупинимо, вони завдадуть шкоди моїй родині, моєму будинку – це була найбільша мотивація".

Вцілілі росіяни почали стріляти в бік українських захисників. Наші військові почали відступати, Татул їх прикривав і їхав останнім. Виїхавши з села, чоловік у темряві з’їхав на узбіччя і підірвався на протитанковій міні, яку залишили російські окупанти.

Чоловік спробував вибратися з автівки, але впав на асфальт.

"Лівої ноги не було зовсім, права трималася на шкірці. Бачив черевик і все. Я зрозумів, що потрібно самому собі надавати першу медичну допомогу, тому що може бути крововилив, я можу загинути".

Буксирувальними тросами чоловік перев’язав собі ноги і зі вцілілого мобільного подзвонив побратимам, вони й забрали Татула до лікарні.

"Вціліти після такого вибуху – це 0,01%, що можна залишитися живим після такого вибуху. Після таких подій у житті завжди приходить переосмислення. Я зрозумів, що, мабуть, я ще потрібен на цьому світі – своїй дружині, дітям, родині, Батьківщині. Мабуть, ще не все я зробив, що міг зробити".

Момент вибуху чули і рідні Татула, їхній будинок менш ніж за кілометр від того місця. Дружина почала йому дзвонити.

Коли я йому подзвонила, він сказав: "Не переживай". Він мене завжди називає "Ареф" – це перекладається як сонце. "Не переживай, все добре". Коли він після наркозу подзвонив і сказав: "Давидівна, ми з тобою ще потанцюємо». Я тоді зрозуміла, що вже не потанцюємо", – розповідає Аревік Оганян.

Чоловік не дозволяв родині відвідувати його в лікарні – не хотів, щоб його бачили у такому стані. За декілька тижнів він повернувся додому.

"Я знав, що мій тато сильний, і він повернеться. Я вперше побачив, коли батько приїхав, і його ноги були простирадлом накриті. І я батько обійняв. Я не засмучувався, я був радий, що мій тато живий", – каже син Татула Артем Оганян.

Саме підтримка рідних завжди допомогла Татулу. Від самого початку у лютому, коли він пішов захищати Батьківщину.

"Ми це на собі відчували. Не було зброї, у нас не було зброї. Він сказав: "Я піду і все". Я 19 днів плакала", – говорить мати Татула Джема.

"Якщо він захищає країну, де я живу, куди мені виїжджати? Значить, я буду захищати дім, куди він буде повертатися, виходити з дому чистим, нагодованим, і в нього буде ще більший стимул захищати той дім, те село, те місто і загалом Україну" – каже Аревік Оганян.

І після поранення вони допомогли йому не опустити руки і проходити реабілітацію, каже Татул.

"Якби не сім’я, не знаю, де б я зараз був би, що б зі мною трапилося, як би я виліз із тієї машини без ніг, як би я перев’язував собі ноги, як би я сам себе рятував. Вони – це сенс мого життя".

Після проходження реабілітації Татул хоче повернутися до служби і максимально допомагати наблизити перемогу України.

"Я, моя родина, наша країна вже заплатили дуже високу ціну, щоб зараз зупинятися на пів дороги. Я вважаю, що поки не закінчилася війна, всі, хто мають можливість, ми повинні воювати, захищати, допомагати. Я вважаю, що війна повинна закінчитися тільки нашою перемогою".

Поки ж чоловік продовжує працювати – у нього власна будівельна компанія. Травми, каже, йому вже майже не заважають жити, як раніше. Зараз у родини Татула є плани на майбутнє, ще треба виростити трьох синів, каже чоловік, і сподівається, що є для них прикладом і вони стануть справжніми патріотами. А з дружиною, каже, потанцюють після нашої перемоги.

Читайте також:

Матір танкіста, який стримував наступ росіян на Чернігів, знайшла місце його загибелі

Джерело