Це болюче питання, якщо всі на найвищому рівні знали про напад, який готує Росія і відомо було про плани нападу з півночі через Білорусь. Чому не було нічого зроблено, щоб зупинити на кордоні цю навалу і ніякого захисту не було передбачено?

Потрібно усвідомлювати, що на Київщину заходило угруповання у 30 тисяч військових, величезна кількість техніки. Ви бачили, якого потужного удару вони завдавали нам з перших днів. Тож наявними нашими силами зупинити їх було практично неможливо. Нам давали лише три дні, але неймовірною ціною ми це змогли.

А де були всі відомства, люди, які мали сказати, що там стоїть велика орда, і ми маємо створити захист, який повинен відбити або зупинити цю навалу?

Кулеба: Київщина постійно під загрозою - ми не будемо спати спокійно до повної перемоги

Ми на той час, як цивільна адміністрація, готувалися до різних варіантів подій. Була інформація про військові навчання поблизу кордону в Білорусі, що є певні загрози. Але ми сусідню країну сприймали, як незалежну. Ми робили все, що в наших силах. У нас була постійна комунікація з усіма службами, військовими, поліцією. Особисто мені про те, що відбувається на кордоні на КПП «Дитятки», повідомив очільник обласної поліції. Він сказав, що почався наступ з боку Білорусі. На той момент у нас не було інформації про масштаби вторгнення.

Якими були Ваші дії після того, як дізналися, що почалася війна?

Я виїхав на роботу і вперше вийшов із офісу після 15 березня. Ми створили штаб із сил, які задіяні в життєдіяльності області: ДСНС, поліція, СБУ, Нацгвардія. Наше основне завдання було координація і ухвалення рішень, які могли допомогти врятувати людські життя. Дуже багато допомагали люди. Серед місцевої влади були ті, хто втік, і ті, хто залишився рятувати людей. Наприклад, голова Іванківської ОТГ Тетяна Свириденко. Вона виходила на зв'язок, телефонувала і доповідала, що відбувається. Звісно, люди закидають тим, хто поїхав і лишив громаду. Але треба дивитися на кожен випадок окремо. В одному селищі староста молода, мати з двома малими дітьми. І вона відповідає людям, що їхала рятувати дітей, бо не було на кого їх лишити. Але люди роблять свої висновки. У цій історії дуже величезний внесок людей. Навіть не маючи зв’язку, люди знаходили, як зателефонувати і передавати інформацію. Ми вже в себе її акумулювали, перевіряли і віддавали в роботу ЗСУ. Ми ще довго вертатимемося до цього питання «чому і як?». Але треба все фіксувати, щоб потім мати відповіді, бо люди, які пережили окупацію, і ті, хто повернувся після визволення, зовсім різними очима дивляться на те, що відбувалося.

Питання підготовки і бюджетів на ТРО, і інші методи захисту області. Можете розповісти, як ми готувалися?

Територіальна оборона – це частина ЗСУ, що під час воєнних дій підпорядковується військовим. Я обійняв посаду на початку лютого і якраз за 2 тижні до війни почав вивчати питання нашої територіальної оборони, на яку були виділені кошти. У них мали бути пункти перебування, збройні кімнати. Ця робота велась, але коли війна почалась, не на 100% було все виконано. Якісь райони краще підготувалися, якісь гірше. Наприклад, у Вишгородському більша частина населення перебуває сезонно. Там навіть найменша кількість добровольчих формувань. І це не тому, що там менші патріоти, ніж, наприклад, в Ірпені. Це специфіка району. Коли відбувся наступ, в перші години стояли величезні черги до військкоматів. Були люди різного віку. Я бачив ці черги, коли люди без підготовки, але готові були боронити свою країну. Це було в усіх районах. Зброю почали роздавати десь у перші дні, десь пізніше. Ризик того, що могло відбутися, порівняно з тим, що люди встояли і втримали й область, а разом з тим і Київ, а разом з тим і країну! Але звичайно ціна, яку заплатила область, – величезна. Тільки серед цивільного населення загинули 1352 людини, і щотижня ми знаходимо нові місця поховань, тіла. Багато військових прийшли за покликом серця і захищали нас, але їхнє життя забрала війна, особливо в Мощуні та Ірпені. Інфраструктуру ми відбудуємо, а життя не повернеш.

Якщо торкнутися питання евакуації, особливо у Вишгородському районі. Під час окупації не було зелених коридорів. Люди їхали і вибиралися, ризикуючи життям. Чому цей район залишили без уваги, коли люди благали їх врятувати?

Вишгородський район був одним із найскладніших. Але ми докладали максимум зусиль, щоб вивезти людей. Коли зруйновані мости – важко безпечно вивезти людей. Було декілька разів, коли забирали автобусом після 15 березня в селі Козаровичі (за селом Демидів, де підірваний міст був, - ред). До 15 числа все відбувалося стихійним шляхом. На превеликий жаль, багато хто з міста виїхав туди, вважаючи, що там буде безпечніше, ніж у Києві.

Хто захищав територію до Ірпеня – область чи Київ? У чиєму підпорядкуванні цей напрямок був?

Адміністративно це різні речі, а у військових питаннях – одне. У нас була 72 бригада, різні добровольчі формування, підсилювалися розвідкою, теробороною. Приходили прості хлопці за покликом серця. Я хочу сказати, що ЗСУ зіграли ключову роль. Коли кажуть, що тут нікого не було, це не так. Були, але не в тій кількості, що потрібно, аби дати потужну відсіч у перший же день. Це була і розвідка, і піхота, й інші спецпризначенці. Але нагадаю, ворожої живої сили було 30 тисяч і дуже багато техніки. Ми маємо зробити висновки.

Поділіться висновками? Чи можна сказати, що кордон з Білорусі захищений, і ми можем не чекати на повторну Бучу, Ірпінь, Бородянку?

Ми повинні розуміти, що Київщина постійно під загрозою. Ми не будемо спати спокійно до повної нашої перемоги! Ми не браття з тим народом, ми сусіди. І сусід у нас – союзник країни-терористки. Хочу сказати, що території, які межують з Білоруссю, дуже специфічні: там ЧАЕС, високий радіаційний фон. Тому наші військові готуються до будь-яких сценаріїв, розуміючи наші помилки і маючи певні переваги. Підуть чи ні, треба до цього бути готовими завжди. Ми маємо будувати бомбосховища, бо це загроза не на рік і не на два – це назавжди. Важливо, щоб на всіх рівнях розуміли, так як раніше ми приділяли увагу розвагам, зараз маємо ще більше приділяти уваги захисту і безпеці. Це наш вибір – бути свідомими. І хай кожна дитина виросте і думатиме, за кого голосувати. Ми тепер точно знаємо, чому це важливо – робити правильний вибір. 

Яких фінансових збитків завдала війна Київській області?

У Київській області 69 територіальних громад, з них – у 37 були активні військові дії. Тому ми маємо жахливі наслідки. Загалом близько 26 тисяч зруйнованих об’єктів, а саме: повністю зруйновано приватних будинків – близько 4700, багатоповерхових будинків  –  161. На жаль, за багатоповерховими будинками це не остаточна цифра, бо їхня кількість збільшується щодня після обстеження і висновків експертів. За галузями: заклади освіти – 11 садочків і шкіл зруйновані повністю, а близько 200 – частково, 2 медичні установи – амбулаторії – знищені вщент (у Гурівщині та Макарові), і десь близько 100 закладів зазнали пошкоджень різного ступеню. Дороги, мости – це окрема історія. Тільки 48 мостів були повністю зруйновані, які треба відновлювати з нуля. Спершу ми маємо все задокументувати, обстежити, отримати висновки експертів. Але те, що можу сказати – це точно десятки мільярдів доларів!

У Вас є розуміння, хто зможе покрити всі витрати на відновлення: що коштом держави, а під що потрібно буде залучати гроші?

КМУ виділив 400 млн грн на поточне відновлення. Це гроші на прості поточні роботи: вікна, двері, дах, де не було капітального руйнування. На сьогодні ми витратили десь близько 200 млн грн. Цього не достатньо, щоб покрити всі потреби. Нам потрібно мінімум втричі більше!

Але багато хто не подавав заявки на відновлення і ремонт. Люди роблять все власним коштом. Ви розумієте скільки постраждалих так і не звернулися за допомогою?

Ми не маємо можливостей і засобів оцінити всі пошкодження серед тих, хто не задокументував їх і зробив все власним коштом. Сьогодні в нас є кількість людей, які звернулися до нас, щоб їхнє майно обстежили. Ми ведемо облік, і десь уже 90% заявок оброблено. Зауважу, що йдеться про відсоток від загальної цифри – це від 26 тисяч об’єктів. Ми вже на фінішній прямій. Від 2 квітня, коли область була звільнена, ми мали 4 етапи робіт: розмінування, за яким одразу пішли працювати бригади з відновлення мереж (водо-, газо-, електропостачання) та зв'язок. Особливо болюче питання було у Вишгородському районі, там і до війни не було ніякого зв’язку у 31 населеному пункті. Зараз ми хочемо зменшити цю кількість до 14. Наразі якість стала набагато краща, ніж була до війни. Це велика заслуга мобільних операторів. Війна все показала, хто працює на державу, а хто ні.

Чи можуть люди розраховувати на допомогу на придбання нового житла або отримати його за рахунок держави?

Є програма «Прихисток» для тих, у кого житло повністю зруйноване. Є законопроєкт 7198 про відшкодування, де буде визначений механізм, що люди зможуть отримати. Наскільки я бачу, в тому варіанті, що є проєкт закону, йдеться про грошову компенсацію чи відбудову. Також у нас є модульні містечка, що встановлені за рахунок польського уряду. Зараз їх уже десть, минулого тижня відкрили в Ірпені. В кожному містечку може проживати 352 людини. Тобто ми можемо розмістити зараз 3520 людей, а зруйновано десь 5 тисяч приватних будинків. Ще 161 багатоповерхівка – це десь 3-4 тисячі мешканців. Наша оцінка, що без житла залишилося близько 15 тисяч людей. В області є специфіка – дуже багато дач. Наприклад, росіяни в Мощуні подумали, що це Вишгород, чому – тому, що за планом у селі 500 будинків, а по факту 7 тисяч. Це все садові товариства. І тепер треба вирішувати проблеми, які ще були накопичені до війни. Це і звідки, і як до них було підведено електропостачання. Нам кажуть, відбудуйте нам електропідстанцію. А у нас на балансі немає. Звісно, що ми нікого не залишимо. Але одночасно ми почнемо вирішувати питання, які накопичувалися роками. Почнемо легалізувати те, що колись, десь було зроблено не

Джерело