На велетенський червоний пожежний ЗІЛ з глибини лісу котиться білий густий дим. Вогонь на землі підхоплює висушену південним сонцем лісову підстилку. Ліс простягається за межею Миколаєва і вже неодноразово горів після російських обстрілів. Пум-пум-пум! Бух-бу-бух! БАМ! — лунають звуки снарядів, що розриваються від пожежі.

— Дімо, включай воду!

Водій Діма крутить важіль, і пожежний рукав, що підʼєднаний до ЗІЛу, розпухає від води. Команда рятувальників розділяється. Двоє людей рушає гасити пожежу ліворуч від ЗІЛу, ще один пожежник — праворуч. Його звати Влад, він іде глибше в ліс, наскільки дозволяє пожежний рукав. Ми йдемо за Владом, який підступає до густої хмари диму, намагаючись загасити полумʼя.

— Владе, розвертайся і скручуй рукав! БІГОМ! — доноситься крик з іншого боку дороги. Ми повертаємо голови і бачимо, як полумʼя ковтає пʼятнадцятиметрові сосни, залишаючи по собі лише чорні обгорілі стовбури. Буквально за кілька хвилин пожежа розійшлася по всьому лісу. Шум вогню перегукується з гудінням палаючих сосен і звуками вибухів, очі сльозяться від диму, з неба падає попіл. Те, що, здавалося, легко стримати, за лічені хвилини перетворилося на гігантську полумʼяну стіну.

Поступово ця стіна насувається на червоний пожежний ЗІЛ, намагаючись замкнути рятувальників у вогняному кільці.

За шість годин до

Останні кілька тижнів Миколаїв прокидався від російських обстрілів, як за графіком. Після обстрілу майже завжди першими приїжджають саме рятувальники — гасити пожежу, розбирати завали будинків, діставати людей.

Нині ранок спокійний. Уже о 8 підкрадається спека, але в пожежній частині прохолодно. Вона розташована у Корабельному районі Миколаєва — південній частині міста. Звідси до Херсонської області — менш як двадцять кілометрів по трасі, ще менше, якщо напряму через поля і ліси. Обстріли звідси рідко чути в центральних районах Миколаєва, хоча російські снаряди долітають сюди щодня.

Рятувальники прибирають територію, перевіряють машини, готуючись до нового робочого дня. Дехто у затінку пʼє каву. Поки нема виклику, можна і подихати.

— Я сьогодні вже по інерції о четвертій ранку прокинувся, а все тихо, — каже один.

— Ага, я теж прокинувся о пʼятій — і де? — говорить другий.

— Та тихо, хлопці, не зурочте, — сміється третій.

— А ти що, форму поправ?

— Ну да.

— Ну все, тепер капець.

— У нас багато різних прикмет є. Це все, звісно, жарти переважно. Але якось воно так виходить, що тільки колеса на машині помиєш чи форму попереш — зразу виклик, — розповідає Руслан. Його зміна сьогодні тільки почалася.

Робочий день у пожежників зазвичай триває добу, але часто доводиться виїжджати у вихідний або затримуватися на викликах.

Руслан проводить нас частиною. Їдальня, душова, спільна спальня із забитими дошками вікнами. Одного разу снаряд долетів і на територію частини, але ніхто не постраждав, тільки стіни посікло. Уламки тепер лежать на задньому дворі. Нині також у частині постійно відкрите укриття. Щойно лунає сирена, усі спускаються в сховище. Але в Миколаєві частіше спершу починається обстріл, а потім за ним вже вмикається повітряна тривога, адже система протиповітряної оборони не встигає вчасно засікти артилерійський снаряд. У будь-якому випадку, якщо є виклик, то відбою ніхто не чекає — зразу їдуть.

Виклики приймає диспетчерка. Ірина — єдина жінка у варті. Крім неї є лише ще стажерка. Ірина прийшла на службу в ДСНС 20 років тому, а з 2016-го працює в цій частині. У її диспетчерській майже постійно дзвенять телефони.

— Виклики різні, — розповідає Ірина. — Наприклад, закрилися двері і люди не можуть потрапити до квартири. Це з легкого. Але зараз більше пожежі. Літо в Миколаєві — це суха трава, кругом степ, а це означає пожежі. А з початком бойових дій викликів стало набагато більше, переважно на пожежі або завали у житлових будинках.

Ми не встигаємо договорити, як з гучномовця частини починає оглушливо вити сирена. Ірина поспіхом збирає телефон, журнал викликів і спускається в укриття.

Читайте також: Літо. Табір. Війна. Як у Макарові відновлювали пожежну частину Сховище

Ані сім років. Вона виходить з окремої кімнатки у сховищі, тягнучи за собою велику сумку з фломастерами та блокнотом. Одразу пропонує дружити. Раніше вона з батьками жила у Балабанівському районі Миколаєва, але район сильно обстрілюють. Нині в їхньому рідному будинку — дві діри в даху, пробиті осколками після обстрілу школи поруч.

Анін тато — рятувальник, тому тепер вони з мамою тимчасово живуть в укритті частини.

— Мама з татом інколи їздять додому годувати собаку і курочок, але мене не беруть, лишають у бабусі. А я дуже сумую за тваринками, — розповідає Аня, малюючи в блокноті пурпурову конячку.

У перші місяці тут жило багато родин. Пожежники евакуювали сімʼї, хто куди міг. Довго вмовляли дружин їхати за кордон або хоча б на захід України. Зараз в частині лишилася тільки родина Іллі.

— Я дружині казав — їдь, — говорить Ілля. — Мені простіше було б, я був би спокійніший. А так постійно переживаю. Купа їжі в машині, документи — живемо, вважайте, на колесах. Там десь гупнуло, там десь бахнуло, бігаєш дивишся, де та мала, чи забігла в укриття. Я не сперечаюся, що це добре, коли сімʼя поряд, бо коли далеко — сумуєш. Але сумуєш — це таке, головне — бути в безпеці.

— Думаєте, скоро повернетеся додому?

— Я собі сказав так: я приїду додому, коли перестануть фугаси летіти, "смерчі", "урагани" і ось це все. А вони летять 120 кілометрів. До Херсона від Миколаєва — 70 кілометрів обʼїздними дорогами, а по прямій — 30-40 кілометрів. Тобто поки наші не вибʼють русскіх з Херсона, поки Корабельний район буде терпіти РСЗО і касетки, я додому не повернуся. Мені вже байдуже на ті "калібри", від них можна в укритті заховатися. Зараз стало ракет менше прилітати і зразу почали казати, що Миколаїв не обстрілюють. Ну як не обстрілюють? "Піон" стріляє на 47 кілометрів, він виїхав, наклав снарядів і поїхав. Ти можеш іти районом — бах, касетами насипали, 20 людей загинуло. Я можу йти з дитиною в магазин, прилетить — і що потім робити?

— Ви не втомилися від цього всього?

— Фізично — ні. Психологічно, буває, трохи нагрібає, особливо, як надивишся на тіла на розборах завалів. Малу теж шкода, бо в неї тут ні дітей немає, нічого. Буває, виїде на вулицю на самокаті покатитися, я її прошу, щоб хоча б в гаражі каталася, ну бо раптом що. Але я все одно вважаю, що мені пощастило. У багатьох людей набагато гірша ситуація.

По телефону передають відбій повітряної тривоги. Аня пакує фломастери, Ілля допомагає дочці застібнути тугу блискавку сумки і піднімається нагору разом з усіма. Аня залишається у порожньому укритті, йде до кімнати покласти фломастери на місце. У частині в усьому має бути порядок.

Читайте також: "Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва Робота

— Там, кажуть, ліс горить.

— А коли він не горить? Кожен день, як тільки обстріл, — пожежа в лісі, — говорить Ілля.

Нагорі в частині невелика метушня. Рятувальники вже знають, що російські війська обстріляли Галицинівський ліс під Миколаєвом. Якщо буде пожежа — треба швидко збиратися і їхати.

— Якби не було війни, мене вже теж тут не було б, — каже Сергій, витрушуючи куртку на вулиці. Він прийшов на службу в ДСНС ще у 1998 році. Після 25 років служби рятувальники можуть уже йти на пенсію. Сергію до цього лишалося менш як пів року.

— Це недарма придумано, бо коли ми минулого разу гасили пожежу, то я вперше відчув свій вік.

— Як?

— Та як, батарейка сіла, — сміється Сергій. — Ти вдягаєш 15-кілограмовий дихальний апарат, пожежний рукав, ствол подачі води, біжиш на восьмий поверх. А тепер ще броник. З одного боку жарить, з іншого боку жарить, ми ледь не попадали. Після сорока важкість зразу відчувається. Але куди йти? Я піду, а хто лишиться?

— І на завали розбирати так само теж, — додає Руслан.

— Та завали — то вже мирна справа, — продовжує Ілля. — А коли розбираєш, там ще є люди, яких треба дістати, і знов повторний обстріл — оце діло, звісно. Ми колись ще вночі на виклик поїхали. Обстріляли касетними снарядами. Ти йдеш, нічого не видно, ліхтариком світиш, щоб на ту міну не наступити.

— А людей зайвих немає. Он, бачите, квадратики намальовані? — Сергій показує рукою на білі позначки на підлозі в гаражі, на яких шикуються під час перезмінки рятувальники. У деяких по центру написані літери, що позначають, де хто за яким званням має стояти. — Бачте, скільки пустих? Бо система не дуже. Оці перекладання папірців, статистика, накази — ні. Але сама робота мені подобається, знаєте, чому? Бо я перший, хто простягне руку, якщо треба допомога. І мені абсолютно все одно, багатий чи бідний. Ти — людина, отже, треба врятувати.

— ПЕРША КОМАНДА, ГАЛИЦИНІВСЬКИЙ ЛІС, НА ВИЇЗД! — оголошує в гучномовець диспетчерка Ірина. Частина рятувальників зривається з місця, натягує бойову форму і блискавично пакується в кабіну великого червоного пожежного ЗІЛа. Сергій і Руслан — у другій команді, вони залишаються в частині. Їхня допомога треба буде трохи пізніше.

Читайте також: Місто, в якому живуть. Репортаж з Харкова на війні Обстріли

ЗІЛ гуде, гарчить, підскакує на поганій піщаній дорозі. Водій Діма несамовито перемикає передачі. Машина розгойдується на поворотах. Діма ледь сповільнюється, оминаючи блокпости і протитанкові їжаки. Сонце розігріває кабіну, з облич стікає піт.

Поряд сидить Влад. Йому 28 років і він прийшов до ДСНС пʼять років тому. Влад — з родини військового. До того, як самому стати рятувальником, відслужив в армії. У своїй варті Влад наймолодший.

— З 24 лютого в нашій роботі майже нічого не помінялося, тільки її більше стало, — говорить Влад. — Пожежі раніше були? Були. Машини горіли? Горіли. Завали розбирали? Он минулого року газ вибухнув у будинку в Новій Одесі, то ми так само поки всіх з-під завалів не дістали, роботу закінчити не могли. Ну

Джерело