У колекції жмеринчанки Олени Савенко зберігається 15 вишитих сорочок. Їм сотня і більше років. У них ходили її прабабуся, бабуся та мама. У них, каже Олена, вчилася вишивати для себе та своїх дітей.
Найстарішій вишиванці у колекції Олени Савенко — більше сотні років. Вишивали їх у селі Покутино Шаргородського району, звідки родом жінка. Каже, у давнину дівчата та жінки були модницями, вишивали сорочки на щодень.
Весільні сорочки мали свій малюнок.
Святкове вбрання вирізнялося багатством та густотою малюнка.
"Цікаво те, що вишивали ночами, вечорами, бо ж зимою. І світла ж не було", — говорить Олена.
Вишиті чорними нитками — то траурні. Назва говорить саме за себе, розповідає Олена.
Схеми її бабусі та мама спершу малювали на папері.
А потім з малюнку вирахувати тут ці хрестики. Канви тоді ж не було", — згадує Олена.
Вибір ниток був невеликим. Тому старовинна вишивка не така яскрава.
"Тоді не було таких ниток. Торочили якісь кофти, пам'ятаю бабка торочила. Купували на базарі, люди продавали", — каже Олена.
Від своїх бабусь, каже Олена, успадкувала любов до вишивання. Донькам Катерині та Ользі жінка вишила спідниці.
Донька Ольга одягається як її бабуся раніше. Пояс спідниці теж прикрашений вишивкою. З-під подолу виглядає білий низ сорочки.
"Ось так одягалися мої прабабуся, бабуся, мама дівочила. Одягалися, щоб було видно . Дивилися, щоб була чистенька. Дивилися, яка господиня", — каже Ольга.
Вишиванки — то пам'ять про її рід, каже Олена.
Читайте також
Фіранки, посуд, хустки, весільні вбрання та верстати на Вінниччині запрошують в музей народних промислів та ремесел
Джерело