Військовий з Львівщини загинув, прикриваючи відступ своїх побратимів.

…Стефанія Кулик зі села Старичі, що на Львівщині, каже: відколи життя її 54-річного сина Сергія забрала ворожа куля, для неї спинився час. Чи не щодня жінка ходить на місцеве кладовище. Несе квіти не лише синові, але й іншим бійцям, похованим біля Сергія. Їх у селі вже п’ятеро…

Чоловік працював учителем фізкультури. Учні його просто обожнювали. Коли ж один з його колишніх учнів загинув на війні, Сергій Кулик важко переживав втрату. А потім зібрався та поїхав у військкомат.

“Я відмовляла його, — ділиться мати. — А він мені сказав: “Що я можу розповідати школярам про патріотизм, якщо буду тут, у тилу, а молоді хлопці гинутимуть на фронті?”

Сергій Кулик тричі був у військкоматі й тричі його не хотіли брати, мотивуючи тим, що в тилу він потрібніший. Коли ж пішов учетверте, таки мобілізували.

“Так у 2014-му син опинився у складі 24-ї окремої механізованої бригади, — розповідає пані Стефанія. — Там сформувався їхній п’ятий батальйон. Син отримав позивний “Боцман”, бо колись проходив строкову службу на Чорноморському флоті. А тут став кулеметником. Сергій ніс службу на Луганщині, брав
участь у запеклих боях на 29-му блокпосту.

Якось під час страшного обстрілу мій син накрив собою трьох бійців. Усі залишились живими. Ніяк інакше, як дивом, він це не називав. І дякував нам за молитву. Не раз стверджував, що відчуває, як ми вдома молимось за українських бійців”.

Після двох з половиною років на передовій Сергій Кулик повернувся до рідного села, але працювати в школу не пішов. Натомість став військовим інструктором в артилерійському підрозділі Міжнародного центру миротворчості та безпеки Академії сухопутних військ імені П. Сагайдачного.

…Стефанія Кулик у подробицях пам’ятає ранок 24 лютого: син саме зайшов у дім із пробіжки, увімкнув новини, а на відео — кадри обстрілів мирних міст.

“Сергій поставив мене перед фактом, що їде на передову, — каже мама Героя. — Я просила: “Сину, ти ж уже відвоював. Побудь тут трохи”. А він мені: “Мамо, ну хто, як не я?”

Я просила: “Сину, ти ж уже відвоював. Побудь тут трохи”. А він мені: “Мамо, ну хто, як не я?”

Службу ніс у тій самій 24-й “залізній” бригаді. Захищав місто Гостомель, де на той час було просто пекло. Попри те, він іноді телефонував. Напередодні сказав, що дуже сильно мене любить. Материнське серце біди не передчувало. Я була впевнена, що все буде добре, але…”

…3 березня кулеметник взводу штаб-сержант Сергій Кулик у складі групи вступив у бій із ворогом. Останній переважав у силі — десять бойових машин та понад сотня піших орків.

“Стримувати противника було вкрай важко, тому командир відділення вирішив відступати — задля порятунку бійців. Але для того, щоб відійти у безпечне місце, потрібно постійно обстрілювати ворога. І це завдання взяв на себе Сергій, — розповідає Стефанія Кулик. — Дві кулі влучили йому в шию, третя у голову. Він загинув на полі бою. За те, що не допустив проникнення диверсійно-розвідувальних груп і ціною власного життя зберіг побратимів, син посмертно отримав звання Герой України. Я дуже пишаюся ним. Але сліз не можу стримати досі…”

Джерело