Ми вже розповіли про три російські армії, які у Другій світовій воювали за Гітлера – Російську визвольну Андрія Власова, Визвольну Народну Броніслава Камінського і казачі війська Петра Краснова.
Але була іще одна російська армія на боці Гітлера.
Про неї ще Український інститут нацпам’яті кіно рекомендував подивитися. Кіно ми показувати не будемо, а краще розкажемо, що першими росіянами на боці нацистів стали не власівці чи казачкі – а російська національна армія Бориса Смисловського.
Перші її загони з’явилися вже у липні 1941-го, а останні – стали єдиними, які врятувалися від Сталіна і Гулагу в 1945-му.
Та почнім з "яйця", яким у Давньому Римі було прийнято починати трапезу. Нашим “яйцем” є сам Борис Смисловський – чи не єдиний чільний російський колаборант, який пережив Сталіна.
Рід Смисловських походив із вихрещених євреїв Мінського намісництва. Чоловіки з покоління в покоління служили в армії, тож помотались по гарнізонах усієї імперії. За це здобули дворянство, а за деякими даними – навіть титул графів. На початку ХХ ст. вже числились спадковими шляхтичами Київської губернії, але й далі мотались по гарнізонах, тож Борис народився аж у Фінляндії у 1897-му.
Як і батько та дядьки, подався до війська. У 18 років закінчив Михайлівське артилерійське училище – і одразу потрапив на війну – Першу світову. Хоробро воював у гвардії, був не раз поранений і здобув жмут орденів, але війну Росія фактично програла. Борис у 1917-му році опинився на узбіччі історії, тобто – у Москві.
Столицею тоді був Петроград, і що там відбулося у жовтні 1917-го – знають усі. Ми про штурм Зимового палацу і блискавичний більшовицький переворот, якщо що.
А от тодішні події в Москві у нас менше відомі. І тому не всі можуть побачити символізм тих подій – із кривавими боями на Арбаті та нищівним розстрілом Кремля з важкої артилерії.
Там більшовицький заколот зіткнувся з опором – передусім із боку молодих курсантів-юнкерів та студентів-добровольців, які вперше у тій війні назвали себе “Білою гвардією”. Це були такі собі московські Крути – коли невеликі групи запеклих юнаків зупинили незліченні червоні орди і заподіяли їм багатотисячних втрат. Ну і з місцевою специфікою, звичайно – тобто брехнею і дикою жорстокістю. Наприклад, коли "білі" зайняли Кремль, то нещадно вирізали червоний гарнізон, солдати якого здались саме за обіцянку зберегти життя.
"Білі" протримались тиждень – але зазнали поразки. На похоронах 300 убитих юнкерів побував киянин Олександр Вертинський і написав про це тужливий романс. Пройде майже сто років – і російський співак Борис Гребенщиков присвятить власне виконання цього романсу загиблим на Євромайдані. Хоча теж не буде розуміти що там і до чого.
Але це інша історія. Наш же сьогоднішній герой був серед юнкерів, зазнав поранень – але вижив. Потім розказував про себе різні небилиці – що служив у Червоній Армії, або навпаки – подався до Фінляндії, де допоміг маршалу Маннергейму відбити навалу червоних.
Насправді ж тоді, у свої 19 років, Борис Смисловський почав перетворюватись із солдата на шпигуна. Він вступив до підпільної організації соціалістів-революціонерів, які розійшлись з більшовиками і почали підривну роботу проти них. Сам Борис залишався монархістом, однак вирішив допомогти одним червоним – перебити інших. Проте без особливого успіху, тож подався на Дон, до білих.
Там знову став солдатом, пройшов з боями всю південну Росію і східну Україну – воюючи як проти червоних, так і проти Петлюри та Махна. Те що війна всіх проти всіх тільки підсилює найстрашнішого ворога – більшовиків – додуматись не зміг. Ні він, ні його командир Антон Денікін.
Тож білих розбили і загнали в Крим. Денікін здав командування барону Врангелю і втік за кордон. Частина армії – і Борис Смисловський – залишилась відрізаною в Одесі під командуванням генерала Миколи Бредова. Той видав бредову ідею – прориватись до Криму і Врангеля кружним шляхом – через Румунію і Чорне море.
Румуни озброєних росіян до себе, звичайно ж, не пустили, тож довелось іти ще далі – до Польщі. Ці дивні маневри згодом отримали назву “героїчного Бредовського походу”. Але він закінчився провалом: поляки, які разом із УНР саме воювали з червоними росіянами, білих про всяк випадок роззброїли і кинули до таборів.
Смисловський образився і не полишав мрій добратися таки до Криму. Нагода трапилася у жовтні, коли поляки фактично зрадили союзників-українців і уклали з більшовиками сепаратний мир. Армія УНР зважилася на відчайдушний крок – власними силами завдати удару в напрямку на Вінницю і продовжити війну самотужки. Росіяни вирішили приєднатись до наступу – і піти далі до Криму на з’єднання з Врангелем.
Частина білого офіцерства – серед них і Смисловський – була проти спільних дій з українцями. Мовляв, самі справимось, і нема чого підтримувати цих сепаратистів. Але не пощастило ні тим, ні іншим. Червоні атакували першими та розбили і українців, і білих.
Борис Смисловський вижив і залишився на еміграції. Його батько і дядьки залишились в СРСР – і стали жертвами червоного терору.
Щоб чимось зашкодити більшовикам, Борис вирішив стати колабораціоністом. Тільки пішов на співпрацю не з Гітлером, а з демократичною Веймарською республікою, бо це ще була середина 1920-х. Гітлер тоді щойно з тюрми вийшов і по пивбарах соратникам расову теорію проповідував.
Смисловський спочатку давав консультації німецькій розвідці щодо СРСР і Польщі, а у 1928-му закінчив армійські розвідувальні курси і почав наводити зв’язки з офіцерами-емігрантами – про всяк випадок. Коли до влади прийшов Гітлер, Борису довелось одружитися з німкенею, щоб виглядати краще з расової точки зору.
Коли ж нацисти вторглися до СРСР, Смисловський одразу з’явився там і почав формувати перший російський підрозділ – із офіцерів-емігрантів та перебіжчиків-червоноармійців.
Неочікуваною проблемою у перший час стали партизани. Саме лиш НКВД залишило на окупованих територіях більше 1,5 тисячі партизанських загонів і груп.
Але вже на середину 1942-го на зв’язку з Москвою залишалось не більше 100 груп. Решта були розбиті, розігнані або перевербовані. І значною мірою – це робота Смисловського. Бо йому з його добровольцями доручили не воювати на фронті, а саме боротись із червоною агентурою та партизанами-диверсантами.
Під псевдонімами Хольмстон або фон Регенау він створив і очолив т. зв. "особливий штаб Р." – тобто Русслянд, Росія, із таємними резидентурами по всій окупованій території.
На роботу брав тільки місцевих – росіян, українців, білорусів. Працевлаштував купу українських ветеранів визвольних змагань, наприклад командира елітного полку Чорних Запорожців Петра Дяченка чи письменника-повстанця Юрія Горліса-Горського. І вони, знаючи людей і терен, доволі ефективно ліквідували першу хвилю радянської партизанки.
Потім настав рік 1943-й. Нацисти почали програвати війну, партизани знову активізувались – але правильно боротись з ними стало нікому. Бо Смисловського арештувало гестапо. Не за забуте єврейське походження предків – а за значно гірше: спробу порозумітися з УПА.
Під кінець своєї третьої війни Борис зрозумів, що для успіху в Україні треба згода українців, або ж з ними доведеться вести війну, довгу і криваву. Тому для початку влаштував переговори із командиром Першої УПА – Поліської Січі Тарасом Бульбою-Боровцем. Коли ж до нього з претензіями навідались есесівці – відмовився видати, як він казав, “відважного отамана Бульбу” – і сам потрапив за грати.
Бульбу есесівці згодом таки спіймають і кинуть до того ж концтабору, що й Бандеру – Заксенгаузена. А Смисловського пів року триматимуть під слідством – і це в розпал війни з більшовиками.
Вже у 1944-му його нарешті відпустять і накажуть переформатувати уже непотрібний "штаб Р." у дивізію особливого призначення. Борис її для шику перейменує на Російську національну армію. Армія ця ніколи не мала більше 10-ти тисяч чоловік, зате нашивки у них були крутіші, ніж у Власова.
У 1945-му після боїв і поразок Смисловський зі своєю РНА прориватиметься не до Чехії, як РОА, і не до Італії, як козаки Краснова. Він особисто покличе Власова і його бійців йти до нейтральних країн – типу Швейцарії – і не вірити ні союзникам, ні червоним. Але його не почують.
Тож на початку травня 1945-го Смисловський на чолі залишків РНА прорвався до нейтрального Великого князівства Ліхтенштейн – держави із 12-ма тисячами населення і армією у 130 відважних бійців.
Борис був у формі німецького генерала з російськими нашивками, так само як іще до п’ятисот його солдатів. Куди поділася решта, не знаємо, але знаємо, що за день до Смисловського у Ліхтенштейн прорвалась тисяча біженців у цивільному, а день опісля – ще 4 тисячі.
Сталін виставив князівству ту ж вимогу, що Черчіллю та Рузвельту – видати усіх колаборантів, як про це домовились на Ялтинській конференції. На що великий князь Франц-Йосип ІІ гордо заявив: ви нас до Ялти не запрошували і ми з вами ні про що не домовлялись, тому йдіть лісом. І взагалі – у нас тут нейтралітет, гарантований всіма великими державами, шо не ясно?
Усім солдатам РНА, які були у формі, князь надав політичний притулок. Тобто Смисловський і князівство Ліхтенштейн офіційно врятували від Сталіна 462 людини, серед них – 118 українців.
Решта біженців – розбіглись по Європі і обох Америках. Насильно червоні нікого не вивезли, тільки загітували близько сотні легковірних. Їх тут же неподалік і розстріляли.
І саме про цей епізод – франко-швейца
Джерело
