Пресмарафон президента слухала з планшета у кав’ярні. Бариста, який приніс мені каву, на кілька хвилин завис біля мого столика, разом зі мною слухаючи перепалку Зеленського з журналістами, і сказав: «Афигеть. Такого еще не было».

У мене те саме відчуття. І це навіть не про суть заяв, це тон розмови. Ніби ми перейшли якусь невидиму межу, за якою гальм нема і можна все. Ніби статус президента, інститут президента втратили вагу.

Я точно пригадую момент, коли почало рвати шлюзи. Все почалося зі слова, як завжди. Недавно розповідала про це в одній розмові.

Це жовтень 2018 року. За два місяці до того, як Зеленський оголосить «іду в президенти», він записує ролик, звернення до народних депутатів і каже, мовляв, «я знайшов для депутатів тепле затишне місце. Ідіть у сраку». Ну ок, а чого ні, простий же парєнь, свій, да? Антиістеблішмент, всі діла.

Далі партія «Слуга народу» вивішує по всій країні сітілайти з написами: «Весна покаже, хто де крав», всякою іншою пошлятиною.

Далі було багато культурних кодів для простого народу, шаурми, були «засранці» на адресу рєбят-далекобійників, звертання «Пєтя» до Порошенка, тощо.

І ось з’являється пост П.Порошенка, який каже про свого політичного опонента: «Зелена шмаркля».

Після «зеленої шмарклі» я зрозуміла, що межа перейдена, все вийшло з берегів.

Непристойний жест, який показав у парламенті Гео Лерос президенту Зеленському – це просто помах крил того самого слова-метелика, яке було запущене восени 2018.

Я пробую уявити себе на місці президента сьогодні. Ось ти виходиш на пресмарафон у пастці оцього образу «простого парня», до якого сам же приколов себе булавкою в суспільній уяві, народного обранця, який всім покаже кузькіну мать. Виходиш після кількох медійних скандалів і викривальних розслідувань про твоє оточення, усі журналісти на низькому старті.

І тут ти відчуваєш, що ти не маєш достатньо ваги. Що тебе не захищає президентський статус (ти сам деконструював його, надав йому нового контексту), ти не можеш втримати дистанції з журналістами, тебе легко провокують, ти огризаєшся з позиції слабкого, хамиш журналістам, а твій прес-секретар невміло пробує, але не може тобі допомогти.

І тоді ти робиш помилку: ти пробуєш допомогти собі сам, додаючи собі суспільної ваги словами. «Я не головнокомандувач, а верховний головнокомандувач», «Ви зараз говорите з президентом України», «Мене обрав народ». І це не працює. Це робить ситуацію ще гіршою, зовсім безсилою і жалюгідною. І створює ось таке враження у баристи. Дійсно, ось саме так ще ніколи не було.

Джерело