Іван Білащенко із Золотоніщини під час Голодомору 32-33 років був школярем. А пані Євдокія Беребеня зі Смілянщини народилася в той період і замість маминого молока її вигодували просяною кашею. До Дня пам'яті жертв Голодомору в Україні, який цьогоріч відзначають 27 листопада, вони поділилися із Суспільним своїми спогадами.

95 річний Іван Білащенко пригадує, коли розпочався голодомор, йому було шість. Тоді з родиною проживали у селі Дмитрівка на Золотоніщині.

"Мама понесла у сусіднє село якісь ганчірки та обміняла на хліб. Але це скоріше не хліб був, а щось з висівок спечене у вигляді хліба. Несли додому, щоб нам усім чотирьом розділить, вона мені трошечки відломила. І три кілометри ідемо, а я не їм його, а лижу".

Про голод чоловік може розповідати годинами – для його сім'ї це були важкі часи.

"І злість була, і добро. Були люди такі, що сам з'їсть і якщо йому дістанеться шматочок – поділиться із близькими. По шматочку квашеного буряка давали".

Заради їжі не шкодували нічого – на крихту хліба міняли найцінніші речі. З його слів, завдяки цьому і вдалося вижити йому та його братам і сестрам.

Жителька села Макіївка, що на Смілянщині, Євдокія Беребеня народилася у 32-му і ті роки пам’ятає з розповіді мами.

"Вона, бідна, насилу народила мене, бо була сильно голодна. Казала, що я така малесенька була, худа. Потім, коли мені було пів року, вона пошила мені платтячко, шапочку і подушечку, бо я вже помирала – не було чим годувати. Але якось я оклигала, бідна мати мене годувала, чим могла. Тоді мій батько саморобні рядна возив на Одесу продавав, отак нас і прогодував потроху. Мама розповідала, що він привозив просо чи кукурудзу і вона робила кашку таку, додавала трохи хлібця, цибульки, жувала те, замотувала в марлю і давала мені смоктати".

Євдокії Григорівні нині 89 років, втім від її історій про голод досі моторошно.

"У 33-му, коли до жнив ішло, то вже можна було зелене жито підсушити, нам'яти колосків в макітрі макогоном – воно не мололося, бо сире було. Ще підсушували в печі листя із липи чи берестка, теж розминали й пекли такі млинчики".

У Макіївці, розповіла жінка, як і в цілому по Україні, люди вимирали сім'ями.

"Було так, що тут лежить людина, там лежить під тином – сім’ями вимирали. Їх звозили всіх в одну могилу. Возив тіла Марущук – такий був, що йому байдуже, чи вмерла людина, чи ні, всіх забирав. Бувало, ще людина лежить, ворушиться, а він все одно викидає на підводу, щоб не їхати другий раз".

Втім у 33-му для пані Євдокії, голод не завершився.

"Був 37-й, 38-й рік, то – Боже ж, як ми голодували! Взимку танув сніг, то ми ходили шукали картоплю на полі, копали. А її ж як мерзлу зварити – вона така несмачна. Як зараз пам’ятаю – якось мама принесла з поля два шматочки хіба, як же він пахнув! Зараз буває, як куплю, чи спечу – пахне так само і нагадує. Коли бачу, що десь лежать крихти, то обов’язково збираю, щоб не валялися".

Зі слів жінки, нині їжі має вдосталь, але хліб у її родині – святиня, бо знає ціну кожній крихті.

Авторка Наталія Старинець

Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України

Читайте також Переміг у конкурсі "Вікі любить Землю": черкаський фотограф розповів про своє захоплення Охочі є, а читати немає чого: як працює сільська бібліотека на Черкащині

Джерело