Я ставлюсь до Усика як і до всіх жертв радянсько-російської пропаганди – я йому співчуваю і десь навіть розумію його. Адже на Півдні та Сході нашої прекрасної країни осягнути та виплекати свою національну ідентичність було не просто важко – це було викликом буквально всьому, що нас оточувало. Не всім вдавалося прорватися, не всім щастило.

На відміну від галицьких міст та сіл нас не водили по неділях до церкви, наші бібліотеки були тотально російськомовні, в наших школах половина учнів у розділі «Українська мова» класного журналу мала позначку «не вивчав». І те, що багатьом з нас попри все вдалося не втратити паростки свого українства – це справжнє диво.

Я не вважаю Усика ідейним ватником, ба більше, не бачу суттєвих відмінностей між ним і львівським таксистом, якого пару місяців тому я увігнав в ступор вимогою вимкнути Басту. Він – типова жертва російсько-радянської пошесті та відсутності адекватної державної політики патріотичного виховання. Як і згаданий львівський таксист btw. Як і ті, до речі, хто зараз влаштовує йому колективні обструкції, адже немає нічого більш совкового, ніж зграйне цькування людини.

Звісно, я не в захваті від того, що іноди верзе Усик та від його гомункульного панславізму, але як досілідник я розумію причини. І ви мусите розуміти, якщо вважаєте себе розумними. Тож, можливо, нам усім треба трохи попуститися і спробувати задушити свій внутрішній комсомол?

Чемпіонський пояс з диванного бурчання у нас все одно ніхто ніколи не забере. А ось з боксу – можуть. І дуже добре, що Україна має Усика, який учора не дозволив це зробити.

З перемогою нас усіх. Слава Україні.