Прикарпатський фермер Василь Стефурак єдиний в Україні виготовляє хамон із баранини. А ще чоловік очолює громадську організацію «Асоціація вівчарів» і навіть має великі успіхи в селекції овець. Та й це ще не все. Вівчар акліматизував європейських тварин та вивів власну породу, яку можна розводити в українських Карпатах.
П’ять років посеред гною
Проживає Василь Стефурак у селі Молодятин Печеніжинської ОТГ, що на Коломийщині. Вирощує овець, за якими приїжджають покупці з Туреччини, ОАЕ, Саудівської Аравії, Йорданії, Кувейту, Катару. Зараз чоловік продає овець по всій Україні та за її межі.
Від батьків йому залишилася хата в горах. Нині на подвір’ї у нього 350 овечок та 50 кіз. Більшу частину року отара випасається просто неба. Охороняє їх фермер за допомогою електропастуха, сучасної огорожі з датчиками. Почав будувати і невеличку криту ферму, бо бували випадки, що вовки обходили електроогорожу й нападали на ягнят. Розводить Василь також породистих собак, які допомагають охороняти стадо.
“Вівчарство часто асоціюють із Гуцульщиною. Однак воно властиве ще й для Бойківщини, – каже Василь Стефурак . – Я ще замолоду мандрував світами, працював у відомих закордонних фірмах. Коли повернувся додому, здивувався, що в продажі є баранина з-за кордону, а вітчизняної нема і не купиш. Я переконаний, що Україна може заробляти на вівчарстві”.
Стефураку вдалося акліматизувати європейських тварин для проживання в українських горах. Досі вівчарі завозили тварин з-за кордону, але вони часто не витримували клімату й помирали. Василь досліджував кожну тварину й допомагав тим вівцям, які могли вижити в умовах України. Далі чоловік закріпив породні якості тварин за показниками одної вівцематки: скільки вона дає вовни, молока та м’яса. Нині жартує: секрет його успіху простий – п’ять років він провів посеред гною.
Вівці мають бути гарні
Народився і виріс Василь Стефурак у Карпатах, де вівці були завжди. Поїздивши по світу, чоловік побачив, як працюють фермери у Середній Азії та Європі, вчився в Австрії. Тоді й захотів відродити та вивести на вищий рівень вівчарство в Україні. Василь шукав оптимальну формулу гарної вівці, що відповідала б світовим нормам. Зараз фермер вже має розуміння, яка вівця потрібна Україні та завдяки чому українська вівця може зацікавити світ.
Він вивів нову породу овець. Отару з 2000 особин Стефурак розділив на чотири групи й роздав ґаздам. Разом з ним свої фермерські господарства зареєстрували ще кілька господарів. Зараз уже виведена українська порода має попит, її купують. А Василь продовжує проводити селекцію у вівчарстві.
“Я впевнений, що коли будуть ґазди, то буде й Україна, – каже вівчар. – Розумію, куди нам необхідно рухатися. У мене та інших фермерів за цей час уже з’явилися прямі контакти з арабськими країнами, і зараз у нас іде свого роду переформатування. Завжди кажу братам-вівчарям (та й не тільки їм, але і братам-ґаздам), щоб навчилися цінувати свій труд і не продавали за копійки те, над чим так важко працюють. Ми ж не перекупники, ми самі виробляємо. А фермерство – це щодення праця».
Чоловік стверджує, що гуцули ніколи не тримали овець на м’ясо. Це була лише вовна та молоко. Сьогодні ж основний попит на м’ясні породи, тому виникла потреба різко наростити саме таке поголів’я. Зрештою, вівчарство – це ще й екологічність. Бо вівці випасають бур’яни і чагарники, роблять ландшафт привабливішим.
Щоб визнав світ
Вівчар добре розуміє, що питанням вівчарства треба займатися системно. Потрібно змінювати як законодавство, так і мислення: треба переконувати ґаздів тримати гарну вівцю, а не яку-небудь. Бо коли прагнеш продавати вівці, то потрібно тримати такі, які хоче покупець, а не які хочеш ти.
Як голова громадської організації «Асоціація вівчарів», Василь Стефурак проводить велику роботу. Його мета – щоб українське вівчарство визнав світ. Пригадує випадок, коли мав зустріч у Міністерстві розвитку громад. З надією повернувся додому й особисто пообіцяв фермерам, вівчарям, що держава їх почула і підтримає. Згодом до нього почали телефонувати колеги-вівчарі, мовляв, вони набрали кредитів, а підтримки від держави поки що нема. На щастя, державні кошти таки надійшли. З того часу крок за кроком галузь вівчарства рухається вперед.
Василь Стефурак не планує зупинятися на досягнутому й особливо сконцентрувався на племінній роботі, де покращуються показники. Чоловік переконаний, що вівчарство має величезний потенціал. Але щоб його розкрити, необхідно налагодити відповідні процеси, як-от вільна земля для випасання, годівля і зрештою збут.
Вівчар каже, що вівця – це вовна, біогумус, шкіра та м’ясо. Щодо останнього, хамон із баранини він виготовляє за старовинною рецептурою – фамільним рецептом, якому понад сто років. Ще колись цим рецептом із Стефураком поділився австрійський фермер. На приготування хамона потрібно аж три місяці. У складі продукту тільки натуральні складники та м’ясо власних овець. Його вівці харчуються тільки травою, отже, хамон відповідає цьому старовинному австрійському рецепту.
У Стефурака немає свят чи вихідних. Адже тварини щодня потребують уваги – випасання на полонинах та відповідного догляду. Але фермер не скаржиться, бо любить свою справу і хоче, щоб все було якісно та на високому рівні.
Мар’яна ЛОКАТИР
Джерело
