У самому центрі Тернополя є дві сторожові вежі, а навколо них - облущена 4-метрова стіна, обрамлена дротом. У 1945 році тут зробили в'язницю КДБ.
Детальніше про це місце розповів колишній полонений 90-річний Ігор Олещук в інтерв'ю "Локальній історії".
За його словами тут спорудили спеціальну сходову клітку по якій з підвалів водили на допити на всі чотири поверхи. У підвалах було 28 камер.
Була осінь 1948-го, коли його привезли сюди, до в'язниці Управління НКДБ Тернопільської області. Забрали зі шкільної лави. Олещук тоді навчався у 10-му класі Збаразької гімназії. Юнак був інформатором Організації Українських Націоналістів.
Ігор Олещук виймає з кишені зв'язку ключів. Відмикає двері до в'язниці КДБ. Тепер він - її господар. Зараз в'язниця стала музеєм. А Олещук - його науковий співробітник, розповідає про звірства радянської влади. . Кілька разів на тиждень 90-річний чоловік проводить екскурсії та розповідає відвідувачам свою історію життя.
"Тут стояв енкаведист. Він розділив мене догола, приставив до дверей карцер і почав точити ніж. Я злякався до смерті. Потім накинув на мене куфайку. У той час когось вели на допит, і щоб ми не зустрілися навіть поглядами, мене обличчям припечатали до дверей. Потім енкаведист обрізав всі гудзики і шнурівки. Мама передала мені покривало, теплі шкарпетки, сухарі і смалець. То він розклав то покривало, висипав смалець зі шкварками, сухарі, склав чотирма кутами разом і спровадив мене в третю камеру", - згадує Олещук.
У третій камері все збереглося таким, як тоді. Два загратованих віконця. Холодна кам'яна підлога. Хіба що на стінах - матеріали про ОУН-УПА. Незважаючи на те, що на вулиці тепло, всередині — собачий холод.
"Ми майже голі ходили. Вікна диміли і вода капала зі стелі. Людей багато. Параша стояла в кутку, її раз на добу виносили. Я зупинився в порозі, не знав, куди далі. Мене тихенько запитали, звідки я. У камері знайшлося двоє з Черниховець, з села мої мами. Вони знали мою сім'ю і взяли мене біля себе. А порядок був такий, що новоприбулий повинен був сідати біля параші. Мені дали пільги, тому що я був дуже молоденький", - розповідає чоловік.
За дверима, яка просто спирається на стіну - десятки фотографій молодих жінок і чоловіків.
"Це все ті люди, які тут сиділи. Всього через цю в'язницю пройшло 50-60 тисяч ув'язнених. Ось і моя фотографія, - вказує пальцем. - З усіх тільки я один зараз ще живий".
Коли Ігорю виповнилося 15 років його присвятили в юнацьку ОУН і доручиил завдання описувати події відбувалися в селі: кого заарештували, до кого приходило НКВС, кого ми підозрюємо. І так само описував, що відбувалося в гімназії.
Якось на уроці історії, коли вивчали Полтавську битву, вчитель назвав Мазепу зрадником. Олещук не втримався, почав доводити, чому це не так, а після це написав у своєму звіті. Цей звіт пізніше знайшли у виданій схованці.
"Більшовики її накрили, коли там було троє наших хлопців і одна дівчина. Всі вони застрелилися. А зі звітом пішли в гімназію, взяли мої зошити і звірили почерки. Так на мене вийшли", - розповідає 90-річний чоловік.
18 жовтня 1948 року Ігор був у гімназії. У клас зайшла директорка і попросила пройти в кабінет. Там гімназиста чекав чоловік у формі. "Пішли зі мною". Пішки попрямували до будівлі Збаразького КДБ. До кабінету начальника В'юнікова.
Юного Ігоря Олещука засудили до 25 років трудових таборів, які перебували за 3 тисячі кілометрів від рідних земель.
Всіх в'язнів після прибуття ділили на три категорії: ТФТ ("важка фізична праця"), СФТ ("середній..."), ЛФТ ("легкий..."). Олещук потрапив у другу категорію. Працював на шахті.
10 годин важкої роботи. Всього 6 годин на сон. Погане харчування. Людина за місяць-два втрачав здоров'я.
19 липня 1953 року в таборі почалося повстання. Ув'язнені вимагали перегляду справ, скорочення робочого дня, кращого харчування, зняття з одягу номерів.
Вже 1 серпня повстання придушили. За офіційними даними, того дня розстріляли 50 осіб. Згідно з підрахунками Олещука, тоді загинуло 120 ув'язнених. Більшість - українці.
Втім послаблення таки відбулися. Справи невільників почали переглядати. Зважили на те, що Ігоря Олещука заарештували неповнолітнім і термін скоротили до 8 років і 4 місяців.
"Всього Я відсидів 7 років і 2 місяці. Звільнився достроково. На останній роботі, на шахті, бригадир мені дописував більше, ніж я робив. А за перевиконання норми давали заліки. І за них скоротили термін", - каже чоловік.
Після Олещук повернувся до рідного Тернополя, закінчив школу та Університет. Після одружився, побудував дім і виховав 3 синів та дочекався 8 онуків.
