Українське весілля за звичаями справляли тиждень. Кожен день мав особливу роль, існувало багато прикмет і приказок щодо цього. Про особливості святкування весілля на Полтавщині Суспільному розповіла директорка Музею українського весілля у селі Великі Будища, що біля Диканьки, Оксана Трипольська. У давнину зранку у день весілля наречений збирав людей. Крім молодих, обов’язково мали бути шість дружок і шість бояр, а наречені були сьомими. Молодого до шлюбу готували батьки. Мати приколювала на його спині дві голки, що мали перехрещуватися між собою. Попередньо їх освячувала в церкві. А потім окроплювала сина святою водою та обсипала зерном і монетами на щастя. Гості з обох сторін майбутнього подружжя збиралися гуртом і вирушали до нареченої. Біля її оселі молодого відразу не впускали. Перед воротами ставали «брамові» та вимагали викуп за наречену. Із ними домовлялися бояри молодого і сплачували так званий «викуп» – горілку і закуску. А на порозі хати нареченого чекали дружки із решетом і також вимагали викуп. В оселі нареченої тим часом накривали на стіл. На полтавському весіллі обов’язково перший стіл був поминальним, перший стіл був для предків. Подавали капусняк, пироги зі сметаною. У Великих Будищах є особливість – качана каша або затірка. Раз ми на Полтавщині, то ясно, що були галушки, але ні в якому разі не вареники. Бо вареник – це символ вагітності. І говорили, якщо у перший день весілля подавали вареники, то дівка йде заміж уже напханою, вагітною. Після обіду надворі батьки благословляли молодят. На землю стелили рушник і подружжя мало стати на нього на коліна перед батьками. Після цього наречені вирушали до церкви на вінчання. Їх супроводжував «весільний поїзд» із гостями. Після цього усі вирушали на обід, а потім танцювали. Увечері з нареченої знімали вінок і покривали голову хусткою. Це означало, що дівчина переходила у стан заміжньої жінки. Весільний вінок наречена мала берегти усе життя, а його втрата вважалася відлученням від чоловіка. Наприкінці святкової трапези розрізали коровай. Кожному з гостей мав дістатися шматочок. Після цього наречену випроваджували до свекрухи та виносили її придане. Скриня з приданим весь день була відкрита, всі охочі могли заглянути в ту скриню і побачити, що лежить там. А коли дівчина виходила з хати, то свашки все перебирали і людям показували, приказували, наприклад, що у дівчини не сім сорочок, а 77. А коли придане виносили з хати, то промовляли: «Рубай брате, двері, бо не виходить скриня. У хаті нареченого, де подружжя мало жити після весілля, молодих зустрічали батьки парубка. Вони благословляли молодят. Обов’язковою умовою було для молодої називати свекруху мамою. Щоб жінку легше було умовити, наречена брала із собою хліб і калину і промовляла: «Мамо, візьміть хліб і калину, а мене прийміть за рідну дитину». Мати нареченого говорила: «Хліб і калину приймаю, а тебе за дитину беру. Потім мати перев’язувала молодятам руки і обводила навколо столу. Святкували до заходу сонця. У цей час мати хлопця допитувалася у невістки, чи виходить вона заміж чесною. Казала: «Пшениця чи до строку не зійшла? А горобець на припічку не вчинив жнива?». Після святкування молодят проводжали до комори. Вони йшли туди разом зі світилкою, яка присвічувала, доки молоде подружжя їло, адже у весільний день їм не можна було їсти і пити. Ночувати вони йшли у хату до хрещеної матері нареченого. Вона ж, тим часом, гуляла на весіллі до ранку. Боярин нареченого стояв на варті біля хати і стежив, щоб молодим ніхто не заважав. На ранок першою у хату пускали свекруху і саме вона мала показати «червону калину» на простирадлі і «червоні квіти» на сорочці. Вона виходила і оголошувала, що невістка у неї чесна, а потім приносила жертву богам. Таку жертву і досі приносять на сільських весіллях. Свекруха бере чорну курку, відрубує їй голову, випускає кров у миску, розводить водою і миє ноги невістці. Таким чином вона приймає її у свою родину і робить кровною родичкою. На другий день дякували батькам за те, що їм справили таке гарне весілля. Батьків одягали у красиве вбрання, а діти мили їм ноги. На третій день остаточно скріплювали шлюб – молотили коровайне жито і ним обсипали молодих. Сипали і промовляли: «Сиплемо на вас жито, щоб весело було жити, сиплемо пшеницю яру, щоб були у парі, і овес, щоб пишався рід увесь. Тоді остаточно починали вважати, що наречені – чоловік і дружина. Також на третій день готували вареники – символ вагітності. Їх варили з сиром, м’ясом і капустою, а подавали із сметаною та смаженою цибулею. Стіл накривали у тещі і продовжували святкування. На сьомий день – «мили ложки». Тоді мили весь посуд, варили кашу, з’їдали її, а горщики розбивали. Цей день був завершальним етапом українського весілля і означав кінець святкувань, бо не було горщиків і ніде було варити їсти. Через тиждень дівчина йшла у свою хату, як говорять у нас – «по щастя, долю», забирала всі свої останні речі і назавжди йшла жити до чоловіка. Бо заміж виходили один раз і на все життя. Читайте також: Короваї, вінки та смалена качка: як у давнину на Полтавщині готувалися до весілля