Суспільне Культура продовжує публікувати серію інтерв’ю з фіналістами "Премії імені Георгія Ґонґадзе", церемонія нагородження якої відбудеться 21 травня о 19:00 у прямому ефірі телеканалу UA: Культура, на однойменних сторінках суспільного мовника у соціальних мережах та на сайті. Організатори премії провели онлайн-інтерв’ю з фіналістами, у 2021 році їх троє. Інтерв’ю з телеведучою UA: Першого Мирославою Барчук ви можете прочитати за посиланням, інтерв’ю з головним редактором видання Liga.net Борисом Давиденко з’явиться незабаром, а наразі публікуємо текстову версію розмови членкині капітули премії у 2021 році, дружини Георгія Ґонґадзе, головної редакторки Української служби "Голосу Америки" Мирослави Ґонґадзе з головною редакторкою видання Reporters Марічкою Паплаускайте. Мирослава Ґонґадзе: Україна відзначає тридцятиріччя незалежності. За цей проміжок часу виросло покоління, яке сьогодні долучається до суспільного процесу. І я хочу представити одну з таких людей - це Марічка Паплаускайте, шеф-редактор онлайн-журналу Reporters, співзасновниця групи видань The Ukrainians, репортерка, редакторка, медіатренерка, автор дуже цікавої книжки "Бог дивовижних людей та інших грішників". Я була тією людиною, яка номінувала Маручку на премію, тому що побачила в її роботі дуже натхненні речі, такі, які творять треди. Вітаю, Марічко! Марічка Паплаускайте: Дякую, Мирославо, за гарне представлення, дякую за номінацію. Це дуже приємно, тому що у рутинній роботі, коли просто робиш те, що любиш, що тобі подобається, і раптом десь ось такий погляд збоку і оцінка професійною спільнотою того, що робимо разом з командою - це дуже цінно і дуже надихає. Марічко, у тебе цікаве прізвище, воно не українське, і я думаю, що багатьом людям і мені цікаво, звідки ти походиш, як склалося твоє життя? У мене прізвище литовське, тому що мій дід - литовець, тато напівлитовець, і я з цим прізвищем зростала. Я народилася в Миколаєві - це російськомовне місто, а я там завжди була Марічкою. Хоч по паспорту я Марія. Тож це було доволі дивне поєднання - Марічка ще й Паплаускайте. Тому, так. Це стандартно, як тільки з кимось знайомлюся, запитують звідки прізвище. Я дуже ціную це литовське коріння, оскільки мій тато виріс у Сибіру з литовцями, потім переїхав у Миколаїв вчитися і фактично зв'язок з Литвою трошки втратився. Коли я була на третьому курсі, то мені стало цікаво, я знайшла школу, щоб поїхати у Литву, почати вчити мову. Я мала e-mail (електронна адреса, - англ) однієї своєї родички, якій я написала, що приїжджаю, і раптом виявилося, що у Литві у нас набагато більше родичів, ніж в Україні. І всі вони дуже класні люди. Потім тата свого привозила з тим, щоб він наново знайомився зі своїми рідними. Ти виросла у Миколаєві, і це, як ти сказала, російськомовне місто, але у якійсь спосіб поїхала до Львова і стала випускницею першого випуску Українського католицького університету. Що тебе завело до УКУ? На момент вступу у магістратуру, у школу журналістики УКУ, я вже працювала журналісткою у місцевому регіональному новинному виданні "Преступности нет". Працювала там на стрічці новин, але розуміла, що мені хочеться іншої журналістики, хочеться більших текстів, щоб вийти за межі якихось регіональних обмежень, які відчувала. Але я не знала, що з цим зробити, оскільки не мала профільної освіти. Я хотіла мати можливість повчитися у людей, які мають більший досвід, які мають ширший кругозір, і власне у цей момент я дізналася, що у Львові створюють магістерську програму з журналістики і вирішила спробувати. Це було одне з найвдаліших рішень у моєму житті, тому що школа журналістики стала трампліном у професію, від якого можна відтолкнутися і спробувати займатися тим, чим хочеться. Що тебе підштовхнуло створити "The Ukrainians"? Ми говоримо про ресурс, який не може бути широко популярним, він може задавати цікавий дискурс, але широко популярним не може бути. Що призвело чи що покликало тебе створити саме такого характеру видання? Мушу вас трошки поправити, тому що The Ukrainians створили троє перших засновників, я трошки пізніше долучилася. Це були Тарас Прокопишин, Інна Березницька і Володимир Бєглов. Але я спостерігала за цим проєктом, дуже їм надихалася і думала: "Як класно, що вони це зробили, бо це мені дуже близьке". І потім за рік існування проєкту його поставили на паузу з тим, щоб подумати, як перезапустити, зробити ширшим. В цей момент я познайомилася з Тарасом і долучилася до творення медіа. Я взялася за розвиток відділу репортажів, а пізніше воно якось так затягло, що я почала займатися менеджментом більшості наших проєктів, і у той момент ми почали вважати, що я є співзасновницею, оскільки включилася у процес створення. Чому саме так? Мені був близький цей формат, подобалися великі глибинні інтерв'ю, які були не тематичні, не щоденні, а про глибші речі. Зі співрозмовниками ми говорили про те, що таке щастя, що таке успіх, куди ми рухаємося, що ми цінуємо. А потім, у момент, коли я долучилася, то ми взялися розбудовувати напрям літературного репортажу. Це такий жанр на межі журналістики і літератури. Це теж нішова історія, тому що ми підіймаємо теми, які не є мейнстримовими, які не викликають великого інтересу, як інші речі. Але для нас це важливо, тому що нам важливо говорити про людей, про те, що робить нас людьми. Зараз в журналістиці все так змінилося, традиційні медіа помирають, а ви вирішили зробити щось, що схоже на "Нью-Йоркер". Чому ви вважаєте це важливим? Ми не претендуємо на мільйони переглядів, ми просто робимо те, що вважаємо за правильне. Можемо собі дозволити, наприклад, писати репортаж про людину, яка живе на вулиці. Цієї зими були дуже сильні морози у Києві, і ми писали текст про чоловіка, який живе на вулиці, з тим, щоб спробувати дати можливість нашим читачам поставити себе на місце цієї людини. Поспівчувати їй і змінити своє ставлення або якимось чином допомогти. Або, наприклад, зараз ми готуємо текст про театр для літніх людей, де жінки, через той час, у якому вони жили, через власні сімейні обставини віддавали себе, наприклад, дітям, онукам, і раптом відчули: "А коли я жила?" Зараз вони ходять у цей театр і намагаються це наздогнати. Ця історія навряд чи може стати новиною у телевізорі або у новинній стрічці в онлайновому медіа, тому що тут немає додаткової нової інформації. Але для нас це суспільно важливо, тому що це речі, які дають можливість читачу замислитися: "А як я живу? А чи я не буду потім на старості переживати чи я дожив, а може зараз я мушу щось змінити?" Коло цих тем дуже-дуже широке, ми можемо писати тексти про жінок, які втрачають дітей під час вагітності і про те, що вони залишаються сам на сам зі своїм горем, тому що в Україні немає, на жаль, культури переживання смерті, підтримки в момент, коли хтось переживає втрату близької людини, а тим паче немовляти. У нас є інша традиція: "Нічого страшного, народиш іншого". І от, власне, можливість говорити про це, можливість розповідати про різних, здавалося б, простих людей, але кожен з яких переживає щось своє, і ділитися цим. У цьому велика цінність. Мені здається, що заради цього, власне, ми і починали цю історію. Ваше видання - якийсь нерв суспільства. Показує оголені рани людські. Ти вважаєш, що цього не вистачає в українському суспільстві, в українських медіа? Думаю, що, я почала перераховувати наші теми, і це були якісь такі речі не дуже хороші. Насправді в текстах, які ми пишемо, є світлі історії. І ми намагаємося, щоб навіть у найприкрішій історії було світло. Марічко, давай поговоримо про журналістику як таку. Тебе привело в журналістику покликання? Думаю, так. Я не бачила для себе іншого шляху. Коли батькам у 8-му класі сказала, що хочу бути журналісткою, то вони подарували диктофон - касетний "Олімпус". Для моїх батьків це був дорогий подарунок, але вони його зробили, тому що хотіли підтримати моє прагнення. В мене жодного дня не було, щоб я дивилася на годинник і думала: "Коли вже закінчиться робочий день". Це робота, яку я страшно люблю, без якої я себе не уявляю. Ти викладала журналістику, що для тебе було важливо у курсі журналістики Католицького університету? Що для тебе було важливо донести до студентів, якщо говорити про принципи журналістики. Мені було важливо, щоб студенти не зраджували собі, власним переконанням, принципам, які є для них важливими. Щоб вони обирали той напрямок у журналістиці, який відчувають, що це їхнє. Я викладала курс по репортажу. Ми говорили про техніку репортажу і про всякі речі, як шукати теми, як говорити з героями, а потім писати тексти. Але я розуміла, що з тих студентів, з якими ми працюємо, можливо не для всіх цей напрямок є ключовим. Тому мені було важливо, щоб вони могли спробувати прислухатися до себе і обрати те, що для них є ключовим. Що для тебе журналістика? Соціальна робота чи щось інше, можливо бізнес? Дуже хороше запитання, оскільки, я є не лише репортеркою, редакторкою, а і медіа менеджеркою, то ми з моїм партнером Тарасом постійно знаходимося у перманентному стресі: як продовжувати робити те, що ми робимо, при цьому залишаючись незалежними і розвиваючись, зберігаючи команду. Ми починали без жодних інвестицій. Те, що ми робимо, - це грантові проєкти, партнерські співпраці, і ми стараємося, щоб їх було більше, щоб ми могли не бути залежними від грантів. От, власне, заради цього ми почали розбудовувати спільноту, згуртовуючи навколо себе читачів. Щоб щотижня в нас з’являлися кілька нових репортажів, потрібно знайти автора, тему, героя, поїхати зробити історію, відредагувати. Це величезна робота для того, щоб медіа існувало як медіа. І ця робота непомітна, але без неї нічого б не було. Тому так, це баланс. Ми хочемо розповідати історії, ми бачимо їхню важливість, але для того, щоб ми могли це зробити, медіа маю бути імовірно бізнесом. Чи є запит на журналістику, яку ви робите? Якщо існує запит, чи можливо зробити так, щоб люди, які це читають, вкладалися в ресурс? Коли ми починали історію зі спільнотою, то розраховували на те, що підтримка буде трошки більшою, ніж вона є. Вона