14 травня 1871 року народився Василь Стефаник, який увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. За спостереженням Івана Франка, нове покоління, яке представляв Стефаник, намагалося “модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу”. Особливою складовою творчості Стефаника є використання покутсько-буковинських діалектизмів, які відтворюють колорит місця й часу, але іноді можуть бути незрозумілими для сучасного читача. Тому, перш ніж присвятити пам'ятний день творчості українського новеліста, ми детальніше розповімо про його авторський художній стиль. Виміри української мови Будь-яка мова існує у двох вимірах: літературному, який ви можете побачити у книжках; і діалектному, який буде відрізнятись залежно від регіону, в якому ви перебуваєте. Покутсько-буковинський діалект, який у своїх творах використовував Стефаник, входить до південно-західної діалектної групи української мови. Він поширений в Івано-Франківський (південно-східні райони) і в Чернівецькій областях (за винятком західних районів – Путильського та Винницького). На заході межує з гуцульським говором, на заході і півночі – з наддністрянським, а на сході – з подільським говором. Український мовознавець Петро Горецький відзначає, що Стефаник у своїх творах цілком зберігає місцеву діалектну лексику в мові персонажів. До цього спостереження треба додати, що діалектну лексику він зберігає цілком свідомо. Стефаник наполегливо вивчав літературну мову: багато читав класику і молодих авторів (Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру), вчив вірші Шевченка напам’ять. Але коли брався передати читачеві образ покутського селянина, головного героя переважної кількості його творів, то вкладав в його уста природну для нього мову – діалектну. Покутський говір є рідним для Стефаника: він розмовляв нею у дитинстві, а у роки студентського навчання багато ходив покутськими селами, збираючи народний фольклор. Він добре розумів значення мови у зображенні персонажів, тому герої в нього різняться не тільки іменами чи становищем, але й кількістю діалектизмів у розмові. Тож можна говорити про те, що Стефаник досконально володів діалектною мовою, а не звертався до стилізації заради літературного прийому. Як говорить дослідниця творчості письменника Суханова: “Діалектна лексика, що існує в новелах у великій кількості, створює враження не діалектних вставок, а єдиного мовного потоку”. Для прикладу наведемо два уривки з його творів, а ви спробуйте здогадатись, яке речення належить звичайному селянину, а яке — трагічному герою-інтелігенту. “Один чоловік такий, то не боїтьси нічо, а другий та й боїтьси”, – це з новели “Засідання”. “Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти”, – а це вже з “Вовчиці”, яку Стефаник написав в останні роки життя. Помітно, що мова інтелігента у другому уривку збігається стилістично з мовою автора – вона більш літературна. Літературний критик Максим Рудницький у статті “Наш Стефаник” зазначає: “Вигадувати для них [селян – ред.] окрему мову йому здавалося зовсім неприродним. Проте писати тільки покутським говором теж було б дивним, бо ж читачі не знали того говору і мало що зрозуміли б із розповіді”. Але існує думка, що Стефаник також соромився використання такої кількості діалектизмів. Тому в більш пізньому періоді творчості письменника діалектних елементів у мові персонажів стає значно менше, а в окремих новелах покутяни говорять уже майже чистою літературною мовою: „Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свою воскресив кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ.” – новела “Сини”. Проте є й чимало дослідників (таких як Іван Петличний, мовознавець Павло Плющ, професор Іван Матвіяс), які вважають, що Стефаникові був властивий мовний дуалізм: його герої говорили діалектом, тоді як авторська мова була літературною. За їх думки, фразеологізми письменника допомагають показати невідповідність внутрішнього світу людини з її конкретною поведінкою. Наведемо декілька прикладів: “балу та балу”: слово за словом “бандиги гнути”: плести нісенітниці “гадка гадку пошибає”: відбувається роздумування “давати позір, мати позір”: пильнувати, доглядати “дати огрозу”: погрозити “мати до себе”: поводитися “мені лице лутаєси”: мені сором “навуки братиси”: вчитися “на лоб та на шию”: стрімголов “на який ґатунок”: навіщо “ні в п’ять ні в десять”: ні се ні те. Визнання таланта Перша збірка новел – "Синя книжечка", яка вийшла у світ 1899 році у Чернівцях, — принесла Стефаникові загальне визнання. Її зустріли схвальні відгуки літературних авторитетів – Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. Автор збірки зміг привернути увагу насамперед показом трагедії селянства – і цьому значно сприяла “жива” мова героїв. І хоча як сьогодні, так і раніше не усі читачі (окрім, власне, носіїв покутського діалекту) могли зрозуміти деякі з виразів, це не завадило популярності творів. Іван Франко у статті “Літературна мова і діалект” зазначив, що діалектизми “не були Стефаникові перешкодою в тому, щоб він зробився почитним і улюбленим письменником усієї України”. Навпаки, без цих діалектизмів новели втратили б свою здатність розкривати реальні історичні події тих часів – голод, бідність простих селян. Як пише літературознавець Василь Лесин: “І коли Гриць Летючий після свого нечуваного вчинку йде до поліції “мелдуватиси”, то за цим словом стоїть вся окрадена, колоніальна Галичина. Поставимо на місце цього слова загальнозрозуміле “зголошуватися” і зараз втратиться, у всякому разі послабиться локальна і конкретно-історична наповненість поняття, а з нею й художня правда”. До самої смерті Василя Стефаника не полишало бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. Характерні особливості мови Стефаника допомогли письменнику передати увесь біль трагедії і драми селян, про що він говорив письменниці Ользі Кобилянської: “Я люблю мужиків за їх тисячолітню тєжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться. За них я буду писати і для них”. Тому варто призвичаїтися до літературного стилю письменника, до покутського діалекту, на якому Стефаник звертається до нас і через 150 років після свого народження. Читайте також Стефаник без радянських штампів: що послухати про життя і творчість письменника До 150-річчя Стефаника. У родинній садибі письменника зіграють виставу-драму під відкритим небом